КіноТеатр

22 серпня Президент України Петро Порошенко відкрив у Сєверодонецьку реконструйовану будівлю для Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. У Фейсбуці він написав про цю подію так: «Що може бути більшим символом мирного нормального життя, ніж відкриття театру?» Президент побажав творчому колективу успіхів, аншлагів, здобутків, утвердження української європейської культури. 

Цього року на День Незалежності нашої держави у широкий прокат вийде саме українська кінострічка. Уперше за 26 років! Це картина режисера Зази Буадзе за мотивами однойменного роману Андрія Кокотюхи «Червоний». Допрем’єрний показ уже відбувся в багатьох містах країни, зокрема й у Тернополі. Без зайвої реклами скажу: фільм просто не може не вразити, не зачепити, не сколихнути українську душу. 

Минулої неділі Національний академічний театр ім. І. Франка дав останню виставу перед відпусткою — «Незрівнянну» з Наталкою Сумською в головній ролі. А загалом за сезон було поставлено шість нових вистав, різних за жанрами і художніми рішеннями, але об’єднаними головним — бажанням поділитися із глядачами, разом з’ясувати, які ми нинішні, розповісти про наші прагнення, засобами сценічної виразності збудити в кожному, хто приходить у театр, почуття гордості за країну. 

Саме фестивальне дійство навіть натяку на ту самотність не мало. Усе, як і раніше, було гучно, яскраво і багатолюдно. Таку концентрацію спілкування навіть у загалом балакучій Одесі не часто зустрінеш. Самотність зяяла з екрана. Принаймні коли там демонстрували українські стрічки. Якось саме цього року означився певний поворот від революційної романтики до глибокого — аж до патології — психологічного самокопання і безжального викриття соціальних виразок, що роз’їдають країну зсередини. 

Коли фестиваль уже восьмий, а ти писав про попередні сім, то часом здається, що розповідь про нього не менш як на половину можна скласти з фрагментів колишніх репортажів. Про ярмарок марнот на червоній доріжці й несмак істеблішменту писалося щороку з незначними варіаціями. Про дефіцит кінозірок першої величини — так само. А з 2014 року — про майже повну їх відсутність. Але сьогодні не хочеться про те, чому й на 8-й рік Одеса так і не стала Каннами чи Берлінале. Тут, гадаю, все зрозуміло. Хочеться про те, що попри брак коштів і стабільності, Одеський Міжнародний кінофестиваль як справа жива, цікава і потрібна розвивається і змінюється завдяки креативності організаторів, відгукуючись на виклики часу. 

Фільм «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко став очікуваним за останні роки. Фані Каплан має прямий стосунок до України: народилася на Волині, революціонеркою стала в Одесі, лікувала зір у Харкові й у Криму. Поштовхом до сценарію, написаного режисером разом із чоловіком Дмитром Томашпольським, стала опублікована в 1993 році справа Каплан без деяких суттєвих сторінок. Історики доводять, що Фані не стріляла в Леніна. 

ХІV Міжнародний фестиваль документального кіно відкрився американською стрічкою «The yes men: згодні бунтують». «Згодні» активісти вже 20 років намагаються розв’язати соціальні проблеми США та зміну клімату на планеті культурними провокаціями. Ландшафт світу і портрет людської свідомості. Передчуття війни, її наслідки для суспільства. Мегаполіс і село. Робота, яка надихає, і яка перетворює на механізм. Культура і менталітет. Декомунізація міста і місця. Світи чоловіків і жінок, старих і юних. 

Вийти в публічний простір працівників культури Дніпропетровщини змусив брак коштів на існування комунальних театрально-концертних закладів. 

Наприкінці минулого року в Тернополі відбувся перший фестиваль «Кінохвиля», на якому побував талановитий актор і режисер Костянтин Лінартович. Тоді зізнався, що приїхав на розвідку. Нині він готується до зйомок фільму «Повернення». Ця кінокартина про долю людини у воєнних обставинах, що в них потрапила нині Україна через російську агресію. Це повернення героя додому, до Бога, в родину. 

Народитися на Різдво Христове — особлива радість. Адже  цього  величного дня святкують усі, на душі кожного і молитовно, і весело, і щасливо. Заслужена артистка України Віра Самчук прийшла в земне життя з Різдвяною зіркою в селі Зелений Гай, що в Заліщицькому районі на Тернопіллі. Люди саме йшли до церкви. У хаті пахло сіном, яке поклали під вишиту скатертину святвечірнього столу, застелили долівку, а на покуті красувався дідух  — сніп-оберіг. Трохи поодаль стояла ялинка, яку день тому батько, незважаючи на хурделицю, приніс із лісу, бо перебував в очікуванні народження дитини. І Бог послав йому на Різдво доню. Вітання приймав уже під дзвінкі колядки та театралізоване дійство вертепників. 

Творчі спілки в реаліях нинішньої України — явище суперечливе. З одного боку, ці об’єднання мають величезну історію, затребувані мистецькою спільнотою, з другого — питання їх належного фінансування і сучасного менеджменту, м’яко кажучи, лишають бажати кращого. 

Київську публіку він потішив 17 грудня. Прославлений маестро приїжджає в Україну із задоволенням, бо, за його словами, у нас підготовлений слухач. Після завершення кар’єри він зосередиться на роботі фонду, що створив для боротьби з лейкемією, яку здолав сам. Тож, каже, навчився бути щасливим усупереч усім випробуванням.