Територія слова

У львівському видавництві «Світ» за державною програмою «Українська книга» вийшов друком «Кобзар» Тараса Шевченка польською мовою, упорядником якого є письменник, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка Роман ЛУБКІВСЬКИЙ. «УК» розпитав знаного літератора та громадського діяча про нове видання, його високу просвітницьку місію, мистецтво перекладу та перекладацьку культуру загалом.

— Коли я досліджувала творче оточення Олени Теліги, то випадково наштовхнулася на прізвище досить знаного у 1930-х роках на Західній Україні поета Сергія Кушніренка. Народився він у 1913 році в Житомирі, жив на Рівненщині, навчався у Варшавському університеті, володів п’ятьма іноземними мовами. Вважалося, що Кушніренко загинув, хоч жодних обставин ніхто не знав, — розповідає професор Інституту української археології та джерелознавства НАН України Надія Миронець. — Утім, після виходу кількох книжок, де дата його смерті була позначена знаком питання, до мене зателефонувала онука Сергія Кушніренка і повідомила, що після війни він жив на Рівненщині, мав родину, а помер у 1984 році. А ось про те, що він писав вірші, рідні дізналися вперше.  

Скромна перукарка, одна з шістдесяти тисяч так званих гренценгерів (тих, хто живе у Східному Берліні, а працює в Західному),  свято переконана: жоден чоловік на неї не зверне уваги. Отак вона існує з манерою поведінки сірої мишки аж до того дня, коли перед нею постає він.  Йозефа щось дуже приваблює в Інге. Їхні стосунки стають дедалі ближчими. Але подеколи вона дивується  майже ворожості, з якою він сприймає західну музику і Захід загалом. Сама, хоч і глибоко аполітична, помічає: в західній частині рівень життя помітно вищий. Зрештою кохання вирішує все: Інге демонструє свою цілковиту відданість Йозефу. 

Його ім’я і творчість не настільки відомі загалу, щоб говорити про спадщину цього письменника як про окрему значущу сторінку в духовному житті України. Однак за талановитістю і неперехідністю вона становить особливу цінність, що непідвладна часові. Тож цілком закономірно останніми роками зріс інтерес як до Георгія Костоправа, так і до його поезій, перекладів, п’єс. 

За сто кілометрів від Києва є село Житні Гори. Ось одна з версій цієї назви.  Гори там справді є. Історичні джерела, пише в книжці «Житні Гори. Історія. Людські долі» Катерина Кузьменко-Лісовенко, стверджують, що вони мають рукотворне походження. Коли наприкінці XVI ст. на Київщині відбулося повстання під проводом К. Косинського проти польської шляхти, то загинуло багато людей. Їхні тіла ховали у братських могилах і насипали високі земляні пагорби — на пам’ять майбутнім поколінням. Жито, яке зійшло на могилах, і дало назву селу. Минуло багато часу, наголошує автор книжки, «стираються гори, які стали пагорбами, але історична пам’ять людей не може і не повинна  стертися».  

 Край гірників, металургів, машинобудівників, хіміків неспроста називають кочегаркою. Причому це визначення популярне не тільки на розмовному рівні — свого часу в губернському місті Бахмут (нині Артемівськ) видавали газету «Всеросійська КОЧЕГАРКА». А коли виник намір створити щомісячний літературний додаток до цього часопису, над назвою довго голови не сушили — «Забой». Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть літературний рух у промисловому регіоні розвивався здебільшого стихійно і завдяки зусиллям поодиноких авторів. Про якусь системність не йшлося, але місцеві газети періодично друкували на своїх сторінках вірші й оповідання тутешніх поетів та прозаїків. Завдяки архівам відомі й прізвища тих донбасівців, які були  літературними першопрохідниками: Яків Дебелий, Іван Журбенко, Софія Дальня, Пантелей Махіня й інші. А перший номер літературно-художнього журналу «Забой» у вересні 1923 року — найперша спроба організувати та об’єднати земляків, які мали хист і потяг до літературної творчості. Проте, схоже, рівень місцевих авторів був далеко не найкращим, оскільки тут знайшлося місце для творів тільки двох донбасівців, а інші сторінки заповнили легіонери з Києва, Москви, Петрограда тощо.

За сприяння НАН України 2013 року побачили світ  «Вибрані праці з фольклористики» у двох томах, а також «Літературознавчі праці» Ореста Зілинського. Їх  підготував до друку академік Микола Мушинка із Словаччини. Видання  приурочено до 90-річчя видатного україніста, славіста, фольклориста. А ще вони стали своєрідною реабілітацією  Ореста Зілинського на українській землі. Життям і творчістю Ореста Зілинського наш кореспондент поцікавився в академіка Миколи Мушинки, який приятелював з видатним фольклористом і славістом, досліджує його науковий доробок.    

Один давній знайомий якось знічев’я зізнався: давно відчував антипатію до Донбасу. Каже, після закінчення столичного університету був ладен їхати за розподілом у будь-яку з областей, окрім двох — Донецької та Луганської. Зрештою, саме про таке ставлення до краю лаконічно колись сказав поет: «Не Україна і не Русь, боюсь, Донбас, тебе боюсь…»  Чого у конкретному разі остерігався мій знайомий? Бо в нього, як і в багатьох співвітчизників, промисловий край викликав стійкі асоціації: заводські димарі, шахтні копри і терикони, які забруднили довкілля. А щодо всього іншого Донбас довго був своєрідною терра інкогніта, оскільки споконвічні багатющі народні традиції відійшли на другий план, бо не дуже вписувалися у тодішню характеристику індустріального краю — «всесоюзна кочегарка», «становий хребет економіки». 

Йдеться про його дилогію «Час смертохристів. Міражі 2077 року» та «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Але спочатку кілька слів про автора цих романів. 

У потоці сучасної літератури з його глибинами і мілинами, в якому останні переважають, важко зорієнтуватися масовому читачеві. А тут ще й пресловута глобалізація на голови нашого каламутного суспільства та брак моральних гальм… З-поміж українських видавництв, які вирізняються тематичним спрямуванням своєї продукції, її глибиною і важливістю для оновлення суспільства — київська «Криниця», хоч вона і не найпотужніша за кількістю видань та їхніми накладами. Далеко за межами України відома її Шевченкіана, грунтовні й популярні видання про обшири вітчизняного образотворчого мистецтва на межі двох тисячоліть, серія інших книжок, яку об’єднує тематика «В обороні роду і держави». 

Мабуть, не варто багато говорити про те, що значить для українця народна пісня. Це — невичерпне джерело нашої духовності, дбати про чистоту якого — священний обов’язок кожного. Адже аморальне суспільство, як відомо, гине. 

Ірина Мацко спочатку здобула диплом економіста, за деякий час стала студіювати в Українській академії друкарства, а нині працює бібліотекарем центральної дитячої бібліотеки в Тернополі. Це не метаморфози, навпаки: дієві кроки до свого покликання, захоплення й творчості. Адже сенсом її життя стали книжки. Ірина не лише наповнює їх своїми казками, оповіданнями та жіночими історіями як знана письменниця, а й ілюструє, дбає про художнє оформлення.