Червона спідниця замість семафора

Колекція костюмів XIX—ХХ століть, зібрана співробітниками Новоайдарського районного краєзнавчого музею, свідчить про те, що край заселяли вихідці з дуже віддалених регіонів. Експозиція, де виставлено 24 костюми, унікальна, а роль у її створенні  директора музею Ганни Божкової важко переоцінити.

«Етнографічно наш район унікальний тим, що тут живуть нащадки запорозьких і донських козаків, переселенці з Росії (Білгородська, Курська та Орловська області), України (Черкаська, Полтавська, Київська області) і пізніше — лемки, —  розповідає Ганна Божкова. — За костюмами можна простежити історію заселення краю та його етнографію. За кожною з речей — ще й рушник, який вишивали в тому самому селі. Усі вони самобутні, кожен з них артефакт, жодних копій і підробок».

За словами музейного працівника, костюми в кожному селі вирізнялися за кольоровим рішенням,  вишивкою,  кроєм. Примітно, що чоловічі костюми не збереглися, а жіночі дожили до нашого часу. Селянки з Колядівки, наприклад, носили темні спідниці — чорні, сині, темно-зелені. В Айдар-Миколаївці, Бахмутівці, Гречишкиному любили червоні спідниці.

«Є навіть такий переказ: хваляться айдар-миколаївські жінки, що червона спідниця послужила одного разу тим, що врятувала поїзд, який міг зійти з рейок, бо вода їх підмила. Жінка, яка побачила це, зняла спідницю й стала нею розмахувати, попереджаючи машиніста про небезпеку. Поїзд зупинився, аварії вдалося уникнути», — розповідає Ганна Божкова.

Кожна сорочка в будь-якому костюмі — своєрідний оберіг. Обов’язково вона вишита на горловині, рукаві або манжеті чи подолі. Усе це слугувало жіночим оберегом. Та й здатність до шиття, рукоділля могла визначити долю дівчини.

«Чому в нас збереглося так багато костюмів? Річ у тому, що в ті часи в наших краях жила талановита швачка, — розповідає Ганна Божкова. — Дівчина була донькою сільського іконописця Андрія Харченка, який розписував і знаменитий Свято-Троїцький собор у Біловодську. Але на свою біду іконописець був несусвітнім п’яницею. Донька його не була обділена талантом. Тож траплялося, коли батько набере замовлень і  зап’є, тоді з благословення священика саме вона розписувала ікони й мініатюрки. Росла безприданницею, але вийшла заміж за купця Лихачова. Щоправда, купцем той став не одразу. Спочатку працював на Біловодському кінному заводі, але об’їжджаючи жеребців, зазнав травми й кульгав. У Колядівці в нього було шестеро дітей, а дружина померла. Ось і вирішив він одружитися вдруге, щоб дітям мати була. Донька іконописця вийшла за нього, потім ще чотирьох народила, і в них разом було  десятеро дітей. Велика родина. Але вона була велика рукодільниця.

У купця була жвава торгівля, його дружина разом з прийомними доньками організувала майстерню з пошиття одягу. Шила костюми й для колядівців, і для айдарців. Найцікавіше, що нині в колишньому особняку купця Лихачова розташований Колядівський сільський музей. Один з головних експонатів — шедевр швачки: верхня накидка жіночого одягу. Наша колекція звідти й бере початок — ми її збирали по крихтах разом зі співробітницею сільського музею пані Черкашиною».

У 1945 році на Луганщині з’явилися лемки.

«Жили вони на батьківщині заможно: мали великі будинки під залізними дахами, сади на десятки коренів, реманент, стада худоби. І одяг лемківський ні із чим не сплутаєш, — веде далі своєрідну екскурсію Ганна Божкова. —  Коли до нас переселяли лемків, хтось спочатку жив у школі, а комусь навіть землянку довелося копати, доки власний будинок поставив. У двох селах — Переможному і Трудовому — лемківська діаспора утворилася. Спочатку лемківські родини тільки між собою справляли весілля, та потім таки асимілювалися. Але свої традиції та костюми вони дуже шанують».

Тепер ці речі, фотографії та пам’ять зберігаються в музеї. Вони стали частиною історії Луганщини, як й історії людей, силоміць переселених сюди з рідних земель.

Колекція костюмів, за словами Ганни Божкової, унікальна й безцінна.

«Їхня вартість, звісно, дуже висока, але люди відкривали старовинні скрині й віддавали нам безплатно, — підкреслює директор музею. — Розповідали історію одягу».

Цікаво, що костюми експозиції не розвішані, як в інших музеях, а кожен — на манекені. Тут теж власна історія.

«Торік пролунав дзвінок з Києва. Питають: у вас є автентичні костюми? Підтверджую, — розповідає Ганна Божкова. — Виявляється, одна творча група одягає знаменитостей в етнографічні костюми й фотографує для календаря. Просять: не могли б ви надіслати нам ваші костюми? Це неможливо, — відповідаю, бо такі речі не можна просто так брати й кидати туди-сюди, хочете подивитися — приїжджайте. Приїхали, створили в музеї студію, фотографували. Це був проект «Щирі», організований за підтримки Українського інституту історії моди. Щоправда, наші костюми в календар так і не ввійшли. Але люди були вражені побаченим. І коли настав час, запитали, чого потребуємо. Ми розповіли, що мріємо оформити колекцію, одягнувши в костюми манекени. І нам їх купили й подарували!»

У запасниках Новоайдарського музею й нині гори сорочок і рушників. За словами Ганни Божкової, «на повний виставковий зал вистачить». Тож якщо допоможуть музеєві зробити ремонт приміщення, то наукові співробітники обіцяють істотно розширити експозицію.