Данута Валенса: «Він проміняв родину на політику»

Якби хтось у дитинстві чи юності сказав скромній сільській дівчині-красуні Мирославі Дануті, що вона стане першою леді Польщі, не повірила б, — про таке навіть не мріяла! Як ішла до цього, пані Валенса розповідає у своїй книжці «Мрії і таємниці», що одразу стала бестселером, а ще журналістам. Вона максимально відверта і щира, зізнається: не вміє лукавити, кокетувати, бути манірною.

— Пані Дануто, цього року вашу книжку «Мрії і таємниці», вихід якої два роки тому викликав у польському суспільстві шквал емоцій, могли придбати й українці на недавньому форумі видавців у Львові. Одні ваші співвітчизники вважають її надто відвертою, мовляв, не варто дружині так писати про відомого політика, а феміністки одразу зарахували вас до своїх. Не шкодуєте, що відкрили завісу сімейних таємниць?

— Чому вирішила написати спогади? Моє життя непросте, цікаве, насичене яскравими й драматичними подіями. Тож була внутрішня потреба розповісти про них. Матеріалу зібралося стільки, що вистачило б ще на дві книжки! Я щаслива, що мала таке життя, що дала собі раду. Народила й виростила вісьмох дітей. Для мене найголовнішим у житті була і є родина. Та турбота про велику сім’ю не перетворила мене на заклопотану домогосподарку, завжди мала свою точку зору й ніколи не була лише тінню свого знаменитого чоловіка. Тому без прикрас описала власне життя, не боячись розповіла, наскільки непросто бути дружиною політика, який через свої обов’язки повністю віддалився від сім’ї.

— Як родина й передовсім Лех Валенса поставилися до вашого наміру написати книгу спогадів?

— Коли я прийняла рішення, що писатиму цю книжку, запитала дітей і чоловіка, як вони до цього ставляться. Не хотіла робити прикрості найріднішим людям. Вони мене підтримали, та, мабуть, не очікували, що книжка буде настільки відвертою, а події потрактовані саме в такий спосіб. Я дуже прямолінійна: або кажу відверто, або нічого не кажу. Діти підтримують і нині, а чоловік не з усім погоджується. Ми у шлюбі 44 роки. Лех завжди займався політикою, а я — сім’єю. Він працював і заробляв, а я старалась гроші мудро розподілити, аби вистачило на все. Тож мусить звикнути до моєї нової ролі.

— «Він ніколи не дарував мені квітів... Він ніколи не гуляв з дітьми... Він ніколи зі мною нічого не обговорював... Він проміняв родину на політику... Я завжди була сама...» — це рядки з анотації до українського видання. Пан Валенса завжди такий поза політикою?

— Згадую давні часи: я щойно влаштувалася у квітковій крамниці. Молода, щаслива від того, що моя мрія здійснилася і я вирвалась із села, де народилася. Якось у жовтні до крамниці зайшов молодий Валенса, попросив розміняти гроші. А наступного дня — висловити подяку. Приніс презент — жувальну гумку. Якогось дня позичив книжку — маю сказати, що Валенса завжди багато читав. Наступного — повернув: за вечір перечитав. Відтак з вікна крамнички спостерігала за ним, коли йшов на роботу чи повертався з неї.

Зацікавив своєю загадковістю — завжди стриманий, замислений, зосереджений. Втім, у товаристві комунікабельний, міг розмовляти на різні теми, чим і приваблював до себе людей. За рік одружилися, згодом народився первісток Богдан. Але в наше тихе щастя ввірвалася політика груднем 1970-го. Перший арешт Валенси за тиждень до Різдва. Залишилась із двомісячним сином. А він, йдучи, зняв обручку, годинник, аби продала, коли не буде за що жити.

— Чого навчив перший урок?

— Не панікувати. Я ніколи не боялася: вірила, що все буде гаразд. Страйки на верфі, арешти, нічні візити працівників спецслужб, збори активістів незалежної профспілки, чергові звільнення чоловіка з роботи, запровадження воєнного стану, а поміж тими подіями я носила або годувала чергову дитину… Часу допомагати не мав. Вважав, що для цього існую я. Що казати про 1980-ті роки, коли він з головою кинувся в ту кляту політику! Не знаю, як давала собі зі всім цим раду.

Але ми не почувалися бідними. Жили як пересічна польська родина. Згодом, коли Валенса став відомим політиком, президентом Польщі, з проханнями про допомогу зверталося багато людей. Вважали, що маю їх зрозуміти, бо «сама була бідна». Мене це шокувало: ніколи не вважала свою родину бідною, ніколи не потерпала від нужди, було ж у нас що їсти! Не почувалася злидаркою через те, що телевізор чорно-білий, а не кольоровий, що мали стару заїжджену «Варшаву», а не новенький «Фіат». Хіба їх брак — ознака нужди? Ми не були схиблені на матеріальних благах!

— Пані Дануто, ви матір вісьмох дітей. Як жилося дружині й родині лідера опозиції?

— Були часи, коли родина перебувала під постійним прослуховуванням та стеженням спецслужб, а бурхлива підпільна політична діяльність «Солідарності» (незалежна профспілка робітників, яка переросла у широкий суспільно-політичний рух і очолила боротьбу польського народу з комуністичним режимом) координувалась з тісного помешкання, де жила велика родина. Тоді, куди б не йшла, — до костелу, на закупи, на прогулянку, — щораз супроводжували машини спецслужб.

Уявіть собі жінку, яка однією рукою куховарить, другою — колише немовля, а під ногами бігають інші малі діти, яким не цікава політика — їм татова й мамина турбота потрібна, а на голові сидить ще комітет «Солідарності» — гостро й голосно дискутує, обговорює політичну ситуацію в Польщі. Це було дуже непросто. Коли стало геть нестерпно, сказала рішуче: «Ні! Так більше не може бути». Це був перший протест. Вони пішли, та згодом, коли збиратись на корабельні було неможливо, знову перетворили помешкання на конспіративну квартиру. Я не сказала йому «Стоп!», хоч як мати хотіла, щоб у дітей був батько. Не зупинила чоловіка, бо хотіла для дітей кращого життя.

— Як живеться нинішній Польщі?

— Я задоволена, як розвивається Польща. Водночас країна не зовсім така, за яку боровся Лех Валенса. Є частина людей, котрі хочуть применшити роль і здобутки мого чоловіка. Тому у своїй книжці захищаю його. Я хотіла розповісти, скільки він втратив, вибравши шлях боротьби. Цього року Лехові Валенсі виповниться 70. Він — стомлена людина, яка пожертвувала своєю сім’єю. Але такою є плата за незалежність Польщі. Я щаслива, що Польща не зійшла на маргінес.

— Україна теж на шляху до свого вибору…

— Не треба боятися пройти цей шлях! Поляків теж лякали невтішними прогнозами. Особливо залякували хліборобів, мовляв, не витримають конкуренції. Та минули роки, і тепер усі переконалися, від того кроку, зробленого Польщею, виграли саме агровиробники. Це треба пережити!

— Як дружина ви у цій боротьбі підставляли плече чоловікові. А коли бачили загрозу, брали на себе його обов’язки. Так було й тоді, коли погодились їхати на вручення Нобелівської премії миру?

— Погодилась, бо була загроза, що Леху не дозволять повернутися в Польщу. Це було якраз після ув’язнення чоловіка у 1983 році. Хоч упевнена: він мав отримати нобелівку на рік раніше, у дуже складному 1982-му, коли був інтернований, а націю охопив смуток. Якби отримав її того року, мені здається, ми ожили б. Тоді хвилювалась страшенно. Бо хто я така? Опоненти чоловіка називали мене хатньою квочкою. Однак усе обміркувала і вирішила: на вручення поїду не лише як дружина лідера «Солідарності», а як жінка, котра репрезентуватиме світові польське жіноцтво!

Це був мій перший закордонний виїзд. Я, домогосподарка, йшла до трибуни у супроводі голови Нобелівського комітету між лавами, де сидів король, інші поважні особи. У перші хвилини від хвилювання тремтіли ноги. Але коли почала виголошувати промову й на мить глянула до зали — побачила небайдужість в очах присутніх. І тоді зрозуміла: зумію сказати те, що планувала. Я впоралася! Вдячна чоловікові за те рішення. Воно стало чудовим уроком — я позбулася комплексів, що з чимсь не впораюся. Саме тоді, в Осло, відчула, що вмію давати собі раду навіть у таких неординарних ситуаціях.

— Довелося брати уроки етикету?

— На це просто не було часу. Довелося навчатись усього на ходу. Допомогла спостережливість. Достатньо було подивитися (жартує! — О.М.) на сусіда ліворуч, праворуч — і жодних конфузів з безліччю виделок! Як, зрештою, не мала особистих дизайнерів, стиліста. Допомагали приятельки. Пані Зофія Марціняк шила для мене. Я просила її, щоб було елегантно, але скромно. Виручала протокольна служба — завжди попереджали, який одяг вимагається для кожної нагоди. Лише згодом вирішили створити невеличкий офіс і найняти помічницю, щоб допомагала виконувати публічні обов’язки. О, який тоді рейвах здійнявся, мовляв, державні гроші на це витрачатимуться! Така-от була каденція президента нової Польщі. Ті п’ять років були нелегкими. Нашим наступникам велося краще — ми вторували їм шлях, заплативши як новачки всі вхідні штрафи!

— Вам випало щастя зустрічатись із найвпливовішими політиками сучасності й авторитетними особистостями. Хто запам’ятався найбільше?

— Найважливішою особою у моєму житті був Святіший отець Папа Римський Іван Павло ІІ. Він вносив у моє життя дуже багато сили. Був дуже уважний і щирий, завжди розпитував про родину. Й сам був відвертим. Говорив, приміром, що дуже втомився. Своєю щирістю й сердечністю наближав людей до себе і сам міг відкритися іншій людині. Був такий випадок. В очікуванні однієї із зустрічей зі Святим отцем усі дуже хвилювалися, напруженість досягла максимуму. На мені був капелюшок. Вітаючись зі Святим отцем, припала на одне коліно, а папа спокійним голосом запитав: «Маєш нового капелюха? Тобі він дуже пасує!» Не пам’ятаю, що відповіла, та напруженість умить зникла.

— Яке місце жінки в сучасному суспільстві, політиці?

— Гадаю, що жінки повинні йти в політику, аби очистити її від злості й бруду. Треба, аби їх там було більше, бо якщо жінки не матимуть потрібної сили, вони в політиці загинуть.

— Про що мрієте, пані Дануто?

— Маю велику родину. Маю багато щастя і опіки, і ласки Божої. Так написала доля сценарій мого життя. Як кожна мати мрію, аби щасливими були мої діти, внуки! А щодо планів на майбутнє, то скажу так: що зможу підняти — те й понесу, бо якщо чогось дуже прагнути — то це відбудеться.

— Ви не захотіли стати варшав’янкою, комфортно почуваєтеся у Гданську. Якщо випадає час на відпочинок, то як його проводите?

— Люблю Гданськ. Вулицю Полянки, де збудували свій скромний, але затишний дім. Тут мені добре. Часу на відпочинок маю не так багато. За часів президентства чоловіка і нині маю багато громадської роботи, буваю на численних заходах. А коли поміж цим і домашніми клопотами є вільна хвилька, люблю читати. Найкращий релакс у власному саду та городі, який дуже люблю, хоч колись рвалась із села і від тяжкої селянської праці! (Сміється).

—Пані Дануто, чи маєте рецепт, як бути сильною, мужньою і водночас залишатись просто гарною і щасливою жінкою?

— Людина або є сильною, або ні. А надто жінка. Якогось рецепта, звісно, не маю. Бо кожен має свій характер. Ми народжуємося з різними задатками, маємо різні характери. Все залежить особисто від кожного: або ми відважні, або ні.

Оксана МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Мирослава Данута ВАЛЕНСА. Народилась 1949 року в селі Крипи (Польща). Працювала в батьківському господарстві на селі. У 1968-му переїхала до родичів у Гданськ. Працювала у квітковій крамниці, де познайомилася з електриком Лехом Валенсою, майбутнім політичним діячем, керівником незалежної профспілки «Солідарність» та президентом Польщі (1990–1995). Громадська діячка, письменниця.