Що ж таке держава? Чому вона у нас така безпорадна, неповоротка, брехлива, бідна, розшарпана? Невже це втілення української ідеї, яку несли на шаблях козаки, на крісах — січовики, у борні — повстанці, на майданах — Небесна Сотня, під кулями — наші діти на сході? Щось тут не так. Звідкіля з’явилася гниль, яка нищить нас, як позбутися державного іржавіння? Міркуймо разом.

Держава — це форма політичної організації суспільства, яка увібрала в себе владу, армію, внутрішні органи безпеки, фінансову, виробничу, соціальну та юридично-правову структури.

Держава — це не ми, братове, а найняті до праці особи, які повинні забезпечити нам спокій, добробут, зберегти культуру, мову, права, наше сьогодення й майбуття, країну. Держава й громадянське суспільство часто перебувають у непростих, а то й суперечливих відносинах. Приклад Майдану показує, як люди постали проти несправедливої влади. Майдан увійшов в історію, а чи зробили ми і «новоприйшлі владарі» висновки, чи втілюємо його ідеї?

Невже на Грушевського українці йшли у вогонь і під водомети в мороз, кийки та кулі за подальше панування кричущої неправди? Невже під Іловайськом через непрофесійність і політичну зраду гладеньких генералів намарно впало стільки юнаків, що добровільно зійшлися з усієї України? А може, державна машина, яка поспіхом перефарбувалася у блакитно-жовту маску, спеціально перемелює їх, боїться, що хлопці з фронту повернуться, аби відкрити всім червоно-руду ниць чинуш у позолочених кріслах?

Коли волонтерські об’єднання й доброчинні групи виявляються вправнішими, чеснішими та могутнішими за державну машину, стає лячно й тривожно за майбутнє. Коли мій син бере на плечі свої та побратимів тягар допомоги воїнам на східному фронті й вони самотужки встигають зібрати з усієї області та доправити в «гарячі зони» одяг, продукти, ліки, питаю себе: «Невже «вільна влада» звільнила себе від такої важкої ноші?»

«Ми не просимо у вас допомоги, — каже Тарас, — лише не заважайте нам». Батьки купують синам-воїнам і амуніцію, і зброю, але жодного танка чи гармати їм «не належить мати», бо ще не закінчилися тендерні операції. Хай з рогатками й пукалками йдуть супроти москальських «Градів» і «Смерчів». А для банківсько-фінансової мафії та війна — як «мать родна». Це ж скільки грошей можна списати на руїну, це ж які бариші можна покласти до своїх кишень від знецінення гривні, це ж яка кількість нових мільярдерів з’явиться опісля останнього пострілу на фронті.

І вони будують свої палаци та капітали на скаліченій молоді, на пошматованому українському цвітові. Для них не існує поняття нації та честі. Вони діти Мамони, їхній бог — гроші.

Найстрашніша корозія заповзла до державної машини у вигляді корупції та нищителів усього українського через зіпсутий клапан Верховної Ради. Хто там панує, яка нечисть керує нашою долею, яким духом просмерджено місце, що має творити благодатні закони честі й праведності? Та вони грудьми ляжуть на свої депутатські пульти, щоб не дозволити очищення країни від проклятого рудого нальоту.

Що сильніше громадянське суспільство, то смиренішою й поряднішою стає держава. Інакше вона зробить нас рабами. Держава повинна мати міць, але бути справедливою. А теперішню державу творить згромадження певних осіб, які давно перебувають поміж собою у тісних фінансово-владних стосунках. Там усе схоплено, розподілено, визначено. Там немає місця «чужим», що прагнуть вдосконалити, змінити її конструкцію. Коли хтось поливає метал холодними дощами — процес руйнації прискорюється.

Коли ж усередині держави панує червоно-руда п’ята колона, тоді боротьба ускладнюється. Небезпечна прихована іржа, коли зверху металоконструкцію зафарбовано, а під лакованим шаром і далі роз’їдає. Така іржа є у наших освітніх закладах, у телевізійному просторі, в судах та органах внутрішніх справ. Це жахлива корозія, бо її не видно. Наслідки такої дії маємо нагоду бачити й чути з уст жителів сходу країни, зомбованих телебаченням «русского міра», покалічених викривленим розумінням свободи й допомоги.

Як же побороти ту біду? Найперше необхідно виявити стан зношеності деталей та терміново провести заміну. Не підфарбовувати та приховувати, а викинути геть на смітник історії пенсійно-армійський генштаб, поставити нових, випробуваних у боях, офіцерів до керівництва правдивою Українською армією. Негайно, не на словах і проханнях, а мітлою вимести комуністичну заразу з усіх шпаринок чи керівних крісел, бо змінити їх марно — чим горщик накипів, тим і пахтить. Омолодити керівництво економічного та фінансового управління сучасними менеджерами й фахівцями, а не «плюшкіними» й «собакевичами» прадавніх гоголівських часів.

Зняти з людей пута бюрократичного непотребу, перевести служби на сучасну комп’ютерну форму праці, вивільнити кабінети від нероб і нахлібників. Вдосконалити міністерські механізми роботи, спираючись на світовий прогресивний досвід, а не з огляду на старе совітське здирництво й зневагу до людини. Навести лад у світі культурних цінностей і в духовній царині, очистити серце від іржі заздрості, зневаги, користолюбства, обману, пияцтва, одне слово, від отого наросту, який приніс нам імперський «старший» брат. Відкрити себе світові, наповнитися істинними цінностями, заради яких Ісус віддав життя, заради яких прародичі наші ставали супроти ворога, заради яких ви несете на руках маленьких дітей чи внуків у світи майбутні. Благослови нас, Господи, на таке очищення!

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України,
для «Урядового кур’єра»