Рівно 65 років тому, в ніч на 29 жовтня 1955-го, в Північній бухті Севастополя після потужного вибуху пішов на дно флагман Чорноморського флоту лінкор «Новоросійськ». Загинули понад 600 матросів, курсантів, старшин, мічманів та офіцерів, а ще більш як 100 чорноморців зазнали поранення. За наявності з пів десятка версій точної причини трагедії не встановлено досі. Серед усіх припущень найчастіше згадують два варіанти передумов вибуху: корабель знищили підводні італійські диверсанти, і той трагічний перебіг подій, коли несподівано прокинулася донна міна часів Другої світової війни.

Зате наприкінці жовтня 2020 року вже майже ні в кого не викликають сумніву причини катастрофічного занепаду окупованих територій Донецької й Луганської областей. Тих, які понад шість років тому загарбано в України і окуповано під реалізацію кремлівського геополітичного проєкту «Новоросія».

Факт залишається фактом: на економічному і соціальному дні колись заможні й розвинені населені пункти українського Донбасу опинилися після того, як спрацювала потужна російська міна, закладена тут узимку та навесні 2014 року.

Може виникнути закономірне запитання: а що спільного між загибеллю лінійного корабля «Новоросійськ» Чорноморського флоту СРСР багато років тому і нинішнім крахом в Україні кремлівського проєкту «Новоросія»? Не повірите, спільного чимало. Та й головний підсумок той самий: насамперед велика людська трагедія.

Як називають окупацію? Як і колись віджаті кораблі…

Збирати матеріали про вибух лінкора «Новоросійськ» і загибель величезної кількості людей його екіпажу розпочав ще наприкінці 1990-х. Тоді неабияк вразили цифри: із 20 уродженців Донеччини, які служили на флагмані Чорноморського флоту, тієї трагічної ночі загинули 18. Поступово вдалося відшукати родичів деяких матросів, очевидців трагедії, які брали участь у похоронах у Севастополі, знайти навіть водолаза, який із жахом згадував побачене під водою під час рятувальних робіт. Це були жителі Донецька, Макіївки, Великоновосілківського та Мар’їнського районів. Отож свідчення цих людей та відкриті не так давно архіви дають змогу зробити закономірні висновки і проводити очевидні паралелі.

Почнемо з головного: «Новоросійськ» — насправді ніякий не «Новоросійськ». Лінійний корабель «Джуліо Чезаре» (Юлій Цезар) було спущено на воду в Італії ще 1913 року. Він брав участь у двох війнах на боці цієї держави. І потім аж 1949-го в межах репарацій його передано СРСР, де він отримав нову назву «Новоросійськ», з якою й пішов на дно. Нічого не нагадує? Бо маємо дуже конкретні приклади віджатих імперією сусідських територій, які вони відразу перейменовували на «Малоросію» чи «Новоросію». Цим давно випробуваним способом Кремль діяв і 2014 року.

І перед тим, як репетувати на весь світ про «ісконно рускіє зємлі», підступні сусіди вдавалися до різноманітних інсинуацій. На один з поширених способів переписування справжньої історії південних та східних областей України наштовхнувся понад два десятиліття тому, коли готував розповідь про загиблого на «Новоросійську» уродженця Донеччини. Курсант Ростовського морехідного училища Едуард Меняйлов народився в Олександрівці Мар’їнського району на Донеччини, але з’ясувалося, що його предки носили справжнє прізвище Міняйло. Та потім дід майбутнього матроса вирішив змінити його. Знаєте, чому? Бо хотів віддати старшого сина до комерційного училища, але українців туди не брали. Тож старий поставив гарний могорич писареві й домовився, аби з’явився документ з потрібним прізвищем — Меняйлов.

Отож чи є тепер підстави проводили паралелі між згаданим минулим із сучасною підступною практикою Кремля зросійщення жителів «республік» Донбасу, в межах якого їм масово видають паспорти РФ? Погодьтеся, риторичне запитання.

Подальші потворні реалії. Вибух лінкора «Новоросійськ» та величезна кількість загиблих і поранених, як дуже характерно для СРСР, тривалий час були засекреченою інформацією. Правду і справжню кількість загиблих намагалися приховати навіть від жителів Севастополя, які стали очевидцями масштабної трагедії. А хоронили матросів не тільки вдень, а й уночі. Про це свого часу розповідала жителька Макіївки, яка в юності жила в місті «рускіх моряков».

«Вулицею Великою Морською партіями по 20 домовин посунули похоронні процесії. Родичів загиблих на похорон не викликали. Оплакувати матросів доручили комсомолкам з міськвиконкому та інших комсомольських організацій. Усім нам видали чорні хустки. Хоронили цілий день і дуже втомилися. А вже згодом хоронити загиблих стали вночі: вулицями просто йшли вантажівки із трунами. Потім масові похорони припинилися, і ще довго ховали нещасних поодинці, коли хвилі періодично викочували на берег трупи, понівечені водою чи крабами», — згадувала моя співрозмовниця.

До речі, ви звернули увагу, що кремлівська пропаганда, яка 2014-го носилася з ідеологічних терміном «Новоросія» як один зі ступою, вже кілька років майже не вживає його. Бо цей зловісний проєкт провалився, і більшість південно-східних областей України не підтримали «рускую вєсну». А оскільки два загарбаних окрайці територій на Донбасі — не той результат, на який розраховувала Москва, там тепер всіляко відкараскуються від своєї причетності до розв’язання гібридної війни і наміру приєднати до РФ частину українських територій — так званої Новоросії. Звідси й цинічна брехня про «іхтамнєт», безіменні могили російських найманців і тотальна засекреченість кількості загиблих росіян, яких досі лукаво намагаються видавати за донбаських «шахтарів і комбайнерів».

Що ж стосується російської міни, яка спричинила початок кінця донбаської «Новоросії» — так званих народних республік, тут усе очевидно. Бо РФ, яка спершу вклала чимало коштів та інших ресурсів у створення потворних на тілі України ОРДЛО, далі просто кинула людей, які там залишилася. Незаперечний факт: на офіційному рівні Кремль і досі не визнає «республік». Так, ОРДЛО для Москви — це неабиякий баласт, але водночас і плацдарм та інструмент впливу на Україну.

А тим часом економічна і соціальна ситуація у цих уламках проєкту «Новоросія» нагадує катастрофічний крен лінкора «Новоросійськ» за кілька хвилин до того, як він швидко ліг на лівий борт і перекинувся догори кілем, погубивши багатьох членів екіпажу. Дехто з них був приречений на страшну смерть бо залишився замурованим живцем у сталевих відсіках корабля.

Катастрофічний крен донецької «недоросії»

Трагедія чималої частини людей, які змушені вже тривалий час жити на окупованих територіях, не тільки в тому, що вони не отримали омріяного у 2014 році входження до складу РФ — «як Крим». Ніхто не пропонує їм російських зарплат і пенсій, про які тоді кричали на всіх мітингах у Донецьку. Люди натомість втратили те, що мали із законною українською владою: робочі місця й нормальні зарплати чи пенсії, по які не треба було їздити через лінію розмежування. Вони втратили найголовніше — мирне життя та своїх рідних, які загинули під обстрілами чи в окопах на передовій гібридної війни.

Підступний «руській мір» замість обіцяних благ обернувся жорстокою війною, комендантською годиною, «підвалами» з катами-садистами, руїнами шахт, заводів, житлових будинків, сучасного аеропорту. Люди із жахом помітили, що примарна «Новоросія» насправді обернулася реальною «недоросією» — так тепер іноді саркастично називають на окупованій території «республіку». І вони нарешті зрозуміли: «брати» прийшли не для того, щоб зробити розвинений у 2014-му Донецьк ще кращим, а навпаки, аби розграбувати і знищити його економічну міць.

Колишнє місто металургів і шахтарів 2020-го перетворилося на місто безробітних представників цих професій. Адже за окупаційної влади РФ тільки на загарбаній частині Донеччини за минулі шість років закрито велику кількість шахт. За інформацією громадської організації «Східна правозахисна група», йдеться про 19 (!) вугільних підприємств, а без роботи залишилися більш як 28 тисяч гірників.

Втратили право на працю і заробіток і місцеві металурги. Насамперед це стосується працівників найбільшого і найстарішого в місті та Україні Донецького металургійного заводу. Підприємство, з якого розпочиналася колись розбудова Юзівки й Донецька, тепер нагадує пустку.

Звичайно, окупаційна влада причиною економічного краху називає Україну, ЗСУ чи НАТО. Та доменні печі на ДМЗ стали зупиняти (останню 2017-го) зовсім не через бойові дії чи обстріли. А недавно його керівники навіть забили на сполох: через заборгованість із зарплати звідси масово звільняються робітники, закриваються цехи, а тому без опалення можуть залишитися відразу три райони колишнього обласного центру.

Проблеми із виплатою зарплати мають також робітники Єнакіївського металургійного заводу, Харцизького трубного, Ясинуватського коксохімічного.

Та донецькі металурги чи представники «гвардії праці» — шахтарі за роки окупації ніколи не були серед того соціального прошарку, якому гарантовано високу чи бодай своєчасну оплату праці. Їх нерідко свідомо перетворювали на гарматне м’ясо: люди мусили брати в руки зброю, бо отримати відносно пристойний заробіток — 15 чи 16 тисяч російських рублів давав змогу тільки контракт із незаконними збройними формуваннями. Однак у цьогорічному жовтні жахлива економічна і соціальна криза замахнулася на святе: затримка зарплат уже обурює навіть бойовиків НЗФ. Це на тлі того, що «захисникам республіки» нещодавно пообіцяли збільшити оплату на 10%.

Проводячи паралелі нинішньої донецької «недоросії» і затонулого колись лінкора «Новоросійськ», варто пам’ятати: величезна кількість загиблих матросів та офіцерів пояснюється ще й тим, що людей, які не були залучені до рятувальних робіт, чогось не евакуювали з корабля, а тримали на верхній палубі, аж доки він не перекинувся. Те саме спостерігається останнім часом в ОРДО, де закрито всі пункти пропуску, через які колись можна було виїхати в Україну. Окупанти пояснюють це боротьбою з коронавірусом, але чомусь до РФ, де ситуація з COVID-19 значно гірша, дорога відкрита.

У цих умовах навіть з’явився вимушений довгий маршрут від спритних перевізників: в Україну люди змушені діставатися через Росію. Не повірите, але подорожні справді витрачають чимало грошей і часу, аби з Донецька доїхати до Волновахи чи Покровська Донецької області через російські Ростов чи Бєлгород.

Тепер людей доведено до такого стану, що недавно відгукнулися і навіть стали серйозно обговорювати фейковий варіант підземного маршруту з окупованої Донеччини до України. У соціальних мережах відбулося вкидання глузливої інформації про можливість нелегального перевезення всіх охочих шахтними виробками у вагонетках для вугілля. Смішно? Якби не було так сумно.

…Після того як у ніч на 29 жовтня 1955 року важкий броньований «Новоросійськ» потонув, з його відсіків ще три дні чувся стукіт приречених живцем замурованих матросів. Декого з них встигли врятувати через прорізаний отвір, а 1 листопада водолази вже не зафіксували жодного сигналу з того боку корпусу корабля.

У жовтні 2020 року в примарній «Новоросії», від якої тепер всіляко відкараскуються ініціатори і носії трагічного проєкту, чимало людей навіть на сьомому році російського окупаційного режиму досі чекають на допомогу від України. Мабуть, цю деталь обов’язково згадають наші нащадки, колись віддаючи сумну шану 65-річчю трагічного наступу «Новоросії», яку назвуть чи не найбільшою катастрофою в історії Донбасу, України і, можливо, в історії Росії чи того, що до 2085 року залишиться від колись агресивної держави-монстра.