Листи до Олеся Гончара

Третього квітня виповнюється 100 років із дня народження видатного українського письменника й громадського діяча Олеся Гончара. До цієї дати видавництво «Сакцент Плюс» видало унікальний двотомник, який так і називається: «Листи до Олеся Гончара». До нього увійшло майже 900 більших і менших обсягом поштівок, що їх письменник-класик одержував від побратимів по перу, відомих митців не тільки з різних куточків України, а й з республік колишнього Союзу, а також із багатьох країн Європи, Азії, Америки.

Як зазначає у розгорнутій передмові автор ґрунтовних досліджень про творчість О. Гончара упорядник цього двокнижжя ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Микола Степаненко, зібрані листи різних років послідовно й правдиво відтворюють післявоєнний сталінізм, обнадійливу й зрадливу хрущовську відлигу, брежнєвський застій і нарешті першопочатки української незалежності. Вони документують поступовість літературного процесу тривалістю майже 50 років, входження українського художнього слова у світовий літературний контекст.

Коли читаєш ці надзвичайно щирі, сердечні, а нерідко й щемливі послання, здається, що потрапляєш не в одну, а в кілька епох. У них різні за спрямуванням сюжети, погляди авторів на життя, тогочасну дійсність, літературні процеси загалом. Водночас відчуваєш нерозривність тих епох, прагнення дописувачів ревно служити рідному Слову, людським чеснотам. А ще вловлюєш їх дивовижну щирість у ставленні до молодого обнадійливого автора у надскладні часи, «во врем’я люте», їхню гарячу підтримку новаторських Олесевих кроків у літературі. Однак ці кроки могли йому дорого коштувати, як вихід у світ першого повоєнного року Гончаревого оповідання «Модри Камень», у якому він оспівав любов радянського солдата до дівчини-словачки. А хіба ж мав право наш боєць закохуватися в дівчину «з ворожого табору»?

Старший колега Олеся Петро Панч так не думав. Він втішно писав студентові Гончару в тодішній Дніпропетровськ 3 березня 1946 року: «Вам треба серйозно зайнятися літературою, в цьому переконало Ваше останнє оповідання (ідеться про «Модри Камень». — Авт.). Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе і написане грамотно. Оповідання без поправок буде надруковане в журналі «Україна». Я дуже радий за Вас. Продовжуйте в цьому ж дусі».

Цими схвильованими  ряд­ками й відкривається перший том епістолярію. Петро Панч тоді ще не знав, скільки відчаю й зневіри принесе це оповідання молодому авторові. Зацькований тодішньою облудною пропагандою, Олесь був готовий на все. І тільки велика прихильність багатьох письменників, а ще молодої дружини Валі, Валентини Данилівни, допомогли йому вистояти і «продовжувати в цьому ж дусі». Серед тих, хто вселяв у письменника впевненість та завзяття, був Павло Тичина. То саме він не де-небудь, а з трибуни пленуму Спілки письменників України виголосив такі сміливі слова, які зовсім не збігалися з думкою партійних бонзів: «Олесь Гончар як письменник має далекоглядне око, непомильний слух і високе патріотичне серце. Його новела «Модри Камень» багато чим споріднена з такими творами наших славних попередників, як «Дебют» М. Коцюбинського, «Пісня пісень» Шолом-Алейхема. Твори Олеся Гончара підносять велич народу, а раз так, то значить він новатор».

У 1946 році вийшла перша книжка знаменитого роману «Прапороносці». Вона прорвала глуху стіну нищівної критики. А щиро підтримав й окрилив письменника, урятував його від переслідувань за націоналізм Юрій Яновський. Він писав Гончарові: «Ваша повість «Альпи» (І част.) мені сподобалась, я побачив у ній надійну руку, упевнений прозаїчний хист. Добре задумано, живі образи, добрий оптимізм і енергійне розгортання дії. Я ухвалив повість до №7—8 (журнал «Вітчизна», 1946 рік. — Авт.). Бажаю Вам успіхів і розчарувань, болю й радощів. Працюйте, було б прикро, коли б Ви збилися на легку дорогу».

Двокнижжя «Листів до Олеся Гончара» на документальній основі посвідчує, як літературні метри того часу прийняли до свого коша Олеся — митця нової формації, свіжих поглядів на довколишній світ. Окрім уже згадуваних, у цій славетній когорті були Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Головко, Остап Вишня та інші, чиї щирі поштівки й телеграми опубліковано в цьому виданні. Воно рясніє іменами близьких побратимів — ровесників Олеся Гончара, серед яких Дмитро Білоус, Василь Бережний, Платон Воронько, Григорій Тютюнник, Данило Бакуменко, Сергій Завгородній. Усі вони несказанно радіють успіхам духовного брата, звертаються до нього по поради, звіряються з ним баченням дійсності, тобто живуть за принципом ревного побратимства.

Не погрішу, зазначивши, що проникливі поштівки однодумців зігрівали душу видатного письменника, додавали йому душевних сил в написанні нових творів, кожен з яких ставав явищем. Один із таких — роман «Собор», що сколихнув Україну й увесь колишній Союз. І недаремно діаспора висувала його на Нобелівську премію. Але це буде потім. А тоді,  1968-го, коли «Собор» щойно з’явився, Григір Тютюнник озвався розгорнутим крилатим словом. А починається його лист так: «Дорогий Олесю Терентійовичу! Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши саму себе: яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряется»; як незручно почуватимуться «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі. Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!..»

Хочеться щиро подякувати упорядникові Миколі Степаненку та його помічникам за безцінний дар — унікальний двотомник листів із його глибокими примітками й ґрунтовними коментарями, які вилилися у півтисячі сторінок. 

У цій благородній справі вирішальну роль відіграла Валентина Данилівна Гончар — берегиня творчої спадщини чоловіка. Ця мудра, талановита жінка, глибокий знавець літературного процесу робить надзвичайно багато задля пам’яті нашого Світоча.  «Я дуже рада, — каже Валентина Данилівна, — що мені вдалося зберегти це епістолярне багатство, значна частина якого — листи учених, учителів, студентів, учнів, робітників, хліборобів, митців — ще чекає свого виходу. Безмежно вдячна всім творцям двокнижжя «Листи до Олеся Гончара». Добре усвідомлюю, що вміщене в ньому допоможе краще зрозуміти час і епоху, в які жив і творив Олесь Терентійович, глибше збагнути той чи інший написаний ним твір, поглибити знання з усього того, що відбувалося в літературному просторі України з повоєння й до здобуття омріяної нами незалежності».

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений  журналіст України, 
для «Урядового кур’єра»