Член Спілки майстрів ковальського 
мистецтва України
Олександр РАКШЕВСЬКИЙ 

Ковані вироби Олександра Ракшевського можна побачити в Україні, Росії, країнах Західної Європи. У 2009 році Олександр та його колеги по цеху провели в Токмаку перший на запорізькій землі фестиваль ковалів. Перед численними глядачами майстри викували «Подарунок мамі» — троянди в чоловічій руці — і подарували її місту. Цю композицію встановили на головній вулиці Токмака, біля будівлі мерії.

Майстер долучився і до реалізації масштабного проекту зі створення військового меморіалу в селі Чапаєвка, де в братських могилах перепоховано останки понад 900 радянських воїнів, загиблих при визволенні Токмацького району від німецько-фашистських загарбників. Це його руками створені на меморіалі дзвін та арка, ковані троянди і композиція білого журавля, двері на каплиці.

Коваль на Покровському ярмарку. Фото автора

Металевий мінімалізм

Мурашки, павучки, равлики — всі розміром щонайбільше  2—5 сантиметрів. Такі тендітні вироби з грубого металу я вперше побачила на виставці у містечку майстрів на Січі, де Всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці» торішньої осені зібрав у Запоріжжі  кілька тисяч творчих людей з усіх куточків України. Серед них і молодий коваль Олександр Ракшевський творив свої унікальні вироби  просто на очах у здивованих глядачів, народжуючи між молотом та ковадлом справжні витвори мистецтва. Там я і познайомилася з ним, майстром художнього кування, членом Спілки ковальського мистецтва  України.

 — Що стосується мініатюр, то їх зробити дуже важко, — вже згодом розповів Олександр. — Тільки покладеш фігурку до горна, а як упіймав гаву — вона й загорілася, мов бенгальський вогник. А найскладніше у виготовленні кованої «малечі» — з’єднати всі деталі. Лапки, голову й тулуб виготовляю окремо, а потім збираю докупи. Якщо ж кувати цілісну крихітну фігуру, то навіть на  звичайнісіньку манюсіньку підківку, на півтора сантиметра, знадобиться щонайменше кілька днів, бо це дуже складний процес. А щоб зробити велику, потрібно максимум 20 хвилин.

—  Скільки вже у вас мурах, Олександре?

— Мав щонайменше цілий мурашник — викував майже сотню комах. Але зараз у колекції залишилися тільки два екземпляри. Усіх інших розібрали друзі та знайомі. Окрім мурах, можу викувати і мініатюрну трояндочку.

Довелося ковалеві добряче помучитися, перш ніж зі шматка заліза  не більше півтора сантиметра завдовжки вийшла прекрасна квіточка. Щоб отримати естетичну насолоду від неї, треба добряче придивлятися — манюсінька ж!

Витончені вироби з грубого металу. Фото з сайту zp.comments.ua

Своє перше ковадло береже і понині

—  А звідки така пристрасть до ковальства? З чого все починалося?

— Майструвати полюбляю з дитинства. Змалечку різьбив по дереву, малював картини. У школі відвідував судно-, авто- та авіамодельний гуртки. Навчаючись у технікумі, опанував метал — на токарному, фрезерувальному верстатах. Мені пощастило з викладачем  професійних дисциплін, не просто хорошим педагогом, а й творчо обдарованою людиною. Саме він, Григорій Марченко, захопив мене карбуванням, гравіруванням. Одного разу він приніс старовинну книгу  «Художня обробка металу». У ній особливо я зацікавився розділом «Художнє кування». Зробив собі ксерокопію з нього і почав потроху опановувати справу. Спочатку теоретично. А потім уже випала нагода  використати отримані знання на практиці. З батьком будували новий дім, тож треба було й паркан зробити. Хотілося такий, щоб не було більше ні в кого. Я тоді саме одружився, і поїхали ми з дружиною на відпочинок до Ялти. Там уперше побачив ковану огорожу, на мій  погляд, справжній витвір мистецтва. Тільки-но повернувся додому, у селі неподалік від Токмака купив стареньке ковадло. Таке криве, що виготовити рівну деталь на ньому було вкрай важко. Втім, я загорівся справою, і невдовзі ми поставили свій кований паркан. Звісно, допомагав мені батько.

—  Як облаштували кузню? І де зараз те старе ковадло?

— Старе ковадло — це вже раритет. На ньому не працюю давно — стоїть у куточку моєї майстерні на згадку про перші кроки у професії. Свою кузню обладнав у батьківському сарайчику. Люди приходять до мене із замовленнями. Виготовляю для них вишукані ворота, лавки, альтанки, перила, тварин, свічники, ложки, виделки та ножі.

Обережно! У будинку живе злий пес. Фото з сайту ostmetal.info2 

Опанував секрет дамаської сталі

—  Чи це означає, що розпочали серійне виробництво?

— Коли мене запитують, що можу зробити з металу, відповідаю: «Мої вироби обмежені тільки вашим гаманцем і фантазією». Я працюю в усіх напрямках і стилях. У мене є і невеликий секрет, яким володіє не так уже й багато майстрів, — умію робити дамаську сталь.

—  Як набуваєте професійних секретів?

— Прагну вчитися у найкращих майстрів світу. Таких чимало у Західній Україні. Намагаюся не пропускати жодного професійного форуму. Зазвичай виїжджаю на фестивалі ковалів до Івано-Франківська, до Судака. У Судаку відбуваються влітку в середньовічній фортеці  лицарські фестивалі, де не забувають і про ковальські змагання. Там проймаєшся середньовічним духом ковальського цеху — ми навіть  спеціально шиємо собі відповідний одяг, зокрема шкіряні ковальські фартухи виготовляємо вручну. Для туристів це дивовижне видовище. Вони залюбки беруть у нас майстер-класи. А ми обмінюємося між собою досвідом.

Кілька років тому на фестивалі ковальського мистецтва в Судаку мені довелося попрацювати в три молоти з Олексієм Криворученком з Криму і Хуубом Сенсеном, відомим художником по металу з Нідерландів. Потім я мріяв повчитися у такого Майстра. Він дуже зайнятий. В учні бере не більше двох-трьох хлопців на рік. Тож потрапити до нього — велика честь! Моя мрія збулася. В цьому році Хууб Сенсен запросив мене до себе в Голландію на стажування. Тепер мушу зібрати необхідні кошти на поїздку. Хоч не так уже й багато потрібно тих грошей — всього дві з половиною тисячі євро, та маю нині лише половину необхідної суми. Все ж таки у мене родина — двійко хлопчиків підростають, мушу їм раду давати. А в нашому місті багато не заробиш. Тож якби знайшлася добра людина, яка допомогла б мені потрапити за кордон на навчання, у боргу я не залишився б.

Сини зростають ковалями

—  Хлопців своїх призвичаюєте до свого фаху?

— Авжеж, вони й самі того прагнуть! Старшенький, Віктор, уже у 9 років  викував мамі мініатюрну трояндочку — у подарунок на її день народження. А Сашко вже у 5 рочків дебютував на ковальському фестивалі в Судаку з кованою репродукцією скіфського ножа. Відтоді вже і підківки кує, і листочки. Хоч і малий ще, та вже знає різницю між кованою річчю та штамповкою.

—  І що, будуть з них ковалі?

– Сподіваюся, що і  мене за пояс заткнуть. І від того радіє моє батьківське серце.

Наталія ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр» 

 

ДОСЬЄ «УК»   

Олександр РАКШЕВСЬКИЙ. Народився 1973 року у місті Токмак Запорізької області. Закінчив Токмацький механічний технікум за фахом «спеціаліст з ремонту, реконструкції та експлуатації двигунів внутрішнього згорання». Вищу освіту отримав у Таврійському національному університеті

(м. Сімферополь) за спеціальністю  «менеджер зовнішньоекономічної діяльності». Одружений, виховує двох синів. Із сім’єю проживає у Токмаку. Працює ковалем.

Член Спілки майстрів ковальського мистецтва України, майстер художнього кування.