Через війну українці починають потроху розбиратися в тонкощах інформаційної політики. Багато людей уже зрозуміли, що Росія ще задовго до «градів» і «буків» почала гебельсівський теле- і радіообстріл нашої країни. Бомбить вона давно і послідовно не тільки відверто брехливими новинами і псевдоаналітикою, а й серіалами та книгами з героями, котрі до вподоби люмпенам. Менти, спецназ, «хороші» бандити...

Ми якось забули, що сильний герой — один з елементів інформаційної політики. На нього рівняються діти і молодь. Колись завдання прославлення наділених силою і почуттям справедливості особистостей виконувала народна творчість. Згадайте Котигорошка і Кирила Кожум’яку.

Нині сильних персонажів продукує мистецтво, передусім кіно і література. Щоправда, при згадці про наш кінематограф зазвичай глибоко зітхають і вкотре перераховують на пальцях стрічки покійних режисерів. Проте у центрі вітчизняних фільмів останніх років «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» та «Іван Сила» — саме сильна особистість, наш український герой. А чи багато глядачів дивилися ці картини — це вже питання піару.

Щодо книг, то тривалий час нас годували пропащою силою, зайвими людьми, злиденними і нужденними. Канонізацію образу невдахи класичною прозою продовжили сучасники. У 80–90-х роках минулого століття з’явився герой-ізгой (бомж або клієнт психлікарні) — виклик офіційній ідеології і противага непереконливим радянським персонажам. Водночас отримуємо ще одного героя — представника богеми. Він в опозиції до влади та її культури, однак живе ізольовано, доволі часто поза соціальними і національними питаннями. Серед таких типів є й цікаві, але навряд чи вони саме те, чого потребує суспільство і здорова нація.

«Передумовою повноцінної літератури є створення благородного сильного героя, який увібрав у себе найкращі риси сучасника, — порушує проблему письменник Володимир Даниленко у книзі «Лісоруб у пустелі». — Сильний герой розвиває впевненість і патріотизм нації, формує повноцінну людину, бо його хочеться наслідувати».

На переконання літератора, такий герой посів чільне місце у вітчизняній гостросюжетній прозі Леоніда Кононовича, Миколи Панасюка, Василя Шкляра. Роман останнього автора «Елементал» продюсер Олександр Роднянський мав намір екранізувати на противагу російському фільму «Брат-2». Завадила цьому позиція московського бізнесу.

Володимир Даниленко закликає колег по мистецькому цеху виховувати культ переможця і доводить це власним прикладом. У нещодавно виданій книзі «Грози над Туровцем» письменник зображує кількох сильних тілом і духом персонажів-українців з різних епох.

Фізична сила — не єдина чеснота козацького сина Юрія Великоборця з повісті «Сповідь джури Самойловича». На містечкових базарах він боротьбою заробляє гроші. Герой твору — людина слова, яка добре розуміє, що таке порядність, відповідальність, справедливість. Утікаючи від переслідування тогочасної влади, Юрій стає главою роду в селі, яке він заснував на Східній Волині, де й доживає до глибокої старості.

Непоступливий кавалер Георгіївського хреста Юхим Кушнір (оповідання «Череп’яні війни») виграє сутички спочатку з двома, а згодом сімома жандармами, які прибули арештувати його через скаргу ледачого заздрісного сусіда. Селянин із печі атакує непроханих гостей глечиками і макітрою. А потім ще й знаходить підтримку губернатора, котрий, як і Юхим, воював з турками на Шипкинському перевалі. Чоловікові трохи щастить, але ж без активних дій і боротьби — сидіти йому за ∂ратами.

А в оповіданні «Ноги поліського злодія» Микола Нарай лякає серйозніших «силовиків» — енкаведистів. На них наганяють жах небувалого розміру ноги селянина і його сила. Микола вкрав на будівництві залізниці стальну рейку вагою понад п’ять центнерів і ніс її на плечі дванадцять верст. Рейку чоловік повертає, але на арешт не погоджується. Закидає у воронок побитих енкаведистів, перевертає машину і зникає. За чутками, герою вдається втекти за кордон, він начебто воював у Поліській Січі у Бульби-Боровця. Розповідач історії про Нарая дід Денис на чудному поліському діалекті стверджує: «Цяя власть всєгда бояласа, що коліс Україна почне жіт своїм умом бєз московськіх дядьков. А найбільш бояліса сільних мужіков, якіх не спужнеш кулаком чи ліворвєром, бояліса, щоб воні тут не плоділіса і не плоділі собє подобних».

Володимир Даниленко вважає, що сильну особистість не потрібно вигадувати, «бо люди такого типу завжди були в українському суспільстві… Просто вони ніколи в нас не переводилися». Його слова доводить сьогодення. Батьківщину захищають її найкращі сини. «І доки на нашій землі народжуються такі герої, тотальне рабство не має шансів знищити Україну, як знищило вже не один народ, що втратив своїх воїнів і волелюбних поетів», — наголошує митець. І чим раніше путінська Росія це зрозуміє, тим ліпше для неї самої.