Насамперед кілька промовистих фактів із життя теперішньої Донеччини —  краю, частину якого російські зайди підступно захопили 2014 року, а 2022-го кинулися «захищати» тамтешніх людей від України ще нещадніше.

Факт перший. Восьмого дня березня цього року начальник Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко повідомив, що за минулу добу на території регіону внаслідок рашистських «визвольних» обстрілів не було жодного (!) потерпілого серед цивільного населення. Таке зафіксували вперше з торішнього 24 лютого, відколи кремль розпочав повномасштабне вторгнення в нашу державу, назвавши однією із причин агресії необхідність захистити «наших людєй» на Донбасі.

Тієї доби росіяни активно «боронили» жителів краю, обстрілявши Авдіївку, Красногорівку, Кам’янку, Костянтинівку, Курахове і Курахівку, Торецьку, Соледарську та Часовоярську громади. Тож людям, які ще не втекли звідти якнайдалі від знавіснілих і озвірілих «захисників», просто дуже пощастило.

Факт другий. У Донецькому академічному обласному драматичному театрі започаткували специфічні майстер-класи для вчителів шкіл. Непросто повірити, але ключовою для цих зібрань стала класична фраза зі світу театру чи кіно: «Не вірю!» Адже на окупованій Донеччині катастрофічно поменшало людей, які досі вірять кремлівській підлій брехні. Отож освітян також вирішили залучити до спроб переконати дітей і підлітків у тому, що зруйновані російською зброєю міста і села краю — це «захист». А загиблі, поранені та знедолені жителі і є «визволення».

«Зносити будинок до такої матері!»

На мітингах навесні 2014 року чимало донеччан справді  голосно скандували: «путінввідівойска!» Однак із тим, що тодішнім мізансценам дуже пасує згаданий режисерський вислів Станіславського, пізніше погоджувалися й самі учасники огидної трагікомічної масовки. Кажуть, мовляв, вони просто відпрацьовували запропоновані їм російські рублі й нітрохи не вірили, що примітивна трагікомедія, в якій вони благали захисту від «бандерівців» та «нацистів», призведе до жахливої трагедії світового масштабу. До того ж, коли відбулося оте «ввіді», серед найбільш потерпілих виявилися насамперед жителі Донбасу, населені пункти якого рашисти рівняють із землею.

Нажахані методами «визволення», окремі люди на окупованій ще 2014 року території краю знайшли в собі сили визнати: вони самі накликали нещастя, коли підтримували й поширювали кремлівські нісенітниці про загрозу «українських карателів». А зруйновані російськими обстрілами Маріуполь, Волноваха, Вугледар, Соледар, Бахмут та велика кількість знищених менших населених пунктів Донеччини вжахнула навіть прихильників «рускава міра». Бо рашисти нещадно і масово вбивають усіх підряд, зокрема тих, хто свого часу вголос чи подумки повторював самовбивчий клич «ввідівойска». І оскільки шок від «визволення» Донеччини, після якого на місці недавніх міст, селищ та сіл області залишається випалена земля, налаштовує жителів краю проти аж занадто жорстоких дій кремля, ідеологічні «куратори» почали шукати хоч якісь їм виправдання.

Масове знищення російськими загарбниками житлових кварталів, великих промислових підприємств-годувальників, усіх об’єктів цивільної інфраструктури, серед яких школи, лікарні, дитсадки, бібліотеки, магазини тощо, спробував пояснити зрадник України колишній командир спецпідрозділу СБУ «Альфа» в Донецькій області, а згодом засновник терористичного батальйону «восток» олександр ходаковський. За його словами, на місці «визволених» міст і сіл залишаються тільки руїни передовсім тому, що росіяни намагаються зменшити власні втрати. Зате про мирних людей Донбасу, заради яких вони начебто увірвалися в Україну і які найбільше потерпають від російських літаків, танків, гармат, мінометів тощо, «стратег» не згадує.

«Чому такі наслідки нашого наступу в Маріуполі? Бо ми зносимо перед собою все, що ворог може використовувати як укриття. Щоб потрапити до будівлі та проводити в ній зачистку, до неї треба ще підійти. Ворог косить вогнем наших штурмовиків, і є лише один вихід: зносити цей будинок до такої матері хоч чимось. І тепер ще й це недомісто Вугледар вкотре демонструє мою правоту», — каже він.

А далі зрадник звично використав класичну російську мантру про «дєдивоєвалі». Щоправда, за приклад, гідний поваги і наслідування, він не випадково називає німецький штурм… Севастополя у роки Другої світової війни.

«Першого дня вирішального наступу на Севастополь німці витратили чотири тисячі тонн снарядів. Тому якщо хочемо взяти Вугледар, нам нічого не залишається, як зносити перед собою все», — відкрито порівнює він і фактично ставить знак дорівнює між рашистами і нацистами.                   

«Від Соледара залишилося менше, ніж від Маріуполя»

Те, що «взяти», «визволити» або «захистити» українське місто чи село для російських збройних орд насправді означає його знищити, перетворилося на трагічну реальність Донбасу та інших прифронтових регіонів. А оскільки моторошні воєнні злочини і порушення рашистами всіх правил ведення війни стосовно мирних людей важко приховати, кремлівська й «данецкая» пропаганда розповідають про жахіття у звичному стилі. Хто винен? Звичайно, ж Україна! Такий висновок однозначно зробив один з «воєнкорів» під враженнями від перебування у містах-руїнах.

«Мені вдалося побачити Соледар, однак ліпше я б його не бачив. Від міста мало що залишилося, менше, ніж від Маріуполя, фактично нічого. І судячи з гуркоту артилерії, така сама доля чекає на Бахмут».

Моторошно? Так. Але не менш потворний і цинічний подальший висновок пропагандиста, який береться переконувати, що міста і люди на Донбасі гинуть зовсім не від «другої армії у світі» чи місцевих «ополченців».

«Мабуть, аж тепер я усвідомив сутність бандерівського задуму. Україна не мала до цих міст жодного стосунку. Вона не могла забрати їх із собою і не віддавати тим, кому вони належать за правом створення. Тому вона їх вирішила знищити безглуздим опором. Після нашої перемоги нам залишиться тільки випалена земля і ненависть до тих, хто це зробив», — поширює цей тип брехливу і бридку патетику в соціальних мережах. 

Тепер розумієте, навіщо педагогів з окупованих міст Донеччини збирають у театрі? Щоб навчити їх розказувати дітям про «захист» і «визволення» та виправдовувати звірства рашистів не так тупо і примітивно, як згаданий покидьок від російської пропаганди, а трохи інакше. Та все одно вони розказуватимуть школярам про поганих «бандерівців» та мужніх «героїв днр» або навіть відважних «вагнерівців».

І це в той час, коли після вже дев’яти років окупації території Донбасу та знищення її разом із промисловим потенціалом і людьми кожен донецький дошколярик знає: жителі краю, які 2014 року горлали «ввідівойска», самі підписали собі вирок щодо фізичного та морального знищення. Тамтешні чоловіки, змушені воювати за амбіції неадекватного лідера рф, вже загинули на полі бою. А їхні матері, дружини чи доньки скотилися до того, що радо позують для пропагандистських знімків із шубами, отриманими за загиблих рідних.

Чи могли уявити таке моральне падіння і божевілля 2014 року люди з відверто проросійською позицією, які тепер стали головними героями цієї трагедії за жорстоким сценарієм кремлівського геополітика-садиста? Згадуймо класичну фразу Станіславського.