Берегове багато хто вважає угорським містечком. Однак тут у добрі й злагоді живуть люди з різним корінням, бережуть і розвивають свої культурні й побутові традиції. У міському будинку культури кілька десятиліть уживаються два аматорські театри — угорський та український.

Народний український театр, якому присвоєно ім’я його засновниці Ярослави Бандурович, багато років тримається натхненням і зусиллями родини Матеїв. Олександр і Ольга були авторами і режисерами вистав, з якими колектив перемагав у численних конкурсах, організовували місцеві фестивалі і змагання талантів. На жаль, Олександр передчасно пішов у засвіти. Ольга Матей продовжує очолювати аматорський колектив і берегти традиції, які склалися роками. «Урядовий кур’єр» запросив її бути гостем «Суботніх зустрічей».

Акторів добирала… з вулиці

— Як ви прийшли до театру?

— У мене в житті так складається, що доля веде туди, куди треба. Мала істотні досягнення у плаванні й навіть планувала поїхати вчитися як спортсменка в Німеччину. Але у плани втрутився випадок. Ми з подругою якось зайшли до приміщення Берегівського будинку культури і зустріли там Ярославу Бандурович. Народжена на Галичині, вона палала щирою любов’ю до України, у довоєнний час брала участь у створенні перших дівочих дружин «Пласту», під час та після війни пройшла нацистські та радянські табори. У нашому місті, тоді переважно угорськомовному, ще 1956-го вона створила український театр.

Ярослава Іванівна тоді напряму запитала: «Куди плануєш вступати? Не хочеш спробувати свої сили в театрі?» Згодом прийшла і продекламувала їй вірша. І вона зразу ж запропонувала: «Раджу тобі вчитися на режисера». Так я і вступила до Ужгородського культосвітнього училища, закінчила його з червоним дипломом і за три роки замість чотирьох.

— Після того для вас відкрилася пряма дорога?

— Якби ж то! Директор будинку культури в Береговому Отто Шобер, за сумісництвом режисер аматорського угорського театру, сказав: «Даю тобі чверть ставки, і відновлюєш український театр». Я була розгублена, адже цей театр уже п’ять років як не діяв: актори виїхали чи пішли на пенсію. Лише двоє з минулого складу погодилися повернутися на сцену.

— І як виходили зі становища?

— Звернулася по пораду до 75-річної Ярослави Іванівни. Вона відповідала: «Якщо мені подобалася людина, то зупиняла її просто посеред вулиці й пропонувала грати в театрі. Кого це цікавило, той приходив».

— Скористалися порадою наставниці?

— Так, хоч на мене дивилися, неначе я з іншого світу. Уявіть, дівчина 18 років шукала учасників театру на вулицях міста, в освітніх та лікувальних закладах, на підприємствах, які на той час ледь виживали. Не знаю, чи повторила б той подвиг знову (сміється).

— І скільки прийшло на театральні проби?

— Зібралося аж 30 акторів. Однією з перших прийшла заступниця директора ЗОШ №1 Надія Матей. Харизматична, неповторна, яскрава актриса зі складу театру Ярослави Бандурович, завжди грала колоритних героїнь з української класики. Згодом вона стала моєю свекрухою. Головну роль у «Безталанній» погодився зіграти активний член «Просвіти» Микола Гриць. Повернули ми до театру і лікаря Федора Савчура. Прийшла студентська, робітнича молодь. Розпочали репетиції першої нашої вистави «Безталанна» за Іваном Карпенком-Карим аж на п’ять дій. Вона далася нам ой, як нелегко.

Одне ціле і вдома, і в театрі

— Як познайомилися з чоловіком Олександром?

— Надія Петрівна місяць умовляла сина прийти в театр. Якось зайшов до будинку культури зовсім з іншої нагоди. Я саме друкувала текст «Безталанної». Коротка зустріч віч-на-віч стала доленосною, бо після неї Сашко швидко знайшов дорогу до театру. Привів кількох друзів: чоловіків на сцені дуже не вистачало. Урешті-решт, він виступив у головній ролі Гната. Я ж зіграла Варку.

— І якою була прем’єра?

— Вона відбулася в день другої річниці Незалежності — 24 серпня 1993 року. Народ, який за п’ять років скучив за театром, у переповненій залі влаштував овації. Присутня в залі Ярослава Іванівна, яку привезли на візочку, сказала: «Тепер вже й помирати можна». А мій викладач з училища Тарас Гарагонич, який приїхав з Ужгорода, лиш руками розвів: «Таку складну виставу я б нікому зі своїх вихованців не порадив! Олю, де були твої очі? П’ять дій — дві з половиною години дійства!»

Так того дня відбулося відродження українського театру в Береговому. Мене з Олександром, який на той час став моїм чоловіком і співрежисером театру, запросили до Мінська на театральний фестиваль. Та пріоритетним для нас був вступ до Рівненського інституту культури, в якому з першого разу мені не пощастило. Я подалася на режисуру, він — на менеджера у культурі, хоч до того готувався стати архітектором.

— І ви обоє стали студентами?

— Конкурс був не менш ніж 20 осіб на місце. Але ми обоє вступили на заочну форму, успішно закінчили виш і завжди дякували йому за здобуті знання.

— А чому вам у цей виш не вдалося прорватися з першої спроби?

— У культосвітньому училищі навчалася за фахом «режисер культурно-масових заходів», тож дипломна робота з «Безталанної», яку подала в інститут, була недосконалою. Отримала за неї четвірку. Наступних іспитів не складала, повернулася до Берегового: вирішила взяти паузу, щоб за рік остаточно визначитися, ким хочу бути. Надалі життя з виставою «Безталанної» розставило все на свої місця.

П’єси та мелодії — власні

— Одна з особливостей вашого театру — ставити вистави на основі власних п’єс.

— У них сюжети взято із життя. Адже в такому разі вони і зрозуміліші глядачам, і ближчі. 2006 року поставили виставу «Синя пташка». Вона багатьом запам’яталася, бо показувала живі дитячі характери, і те, як вони залежать від соціального становища підлітків. Згодом цю виставу до свого репертуару взяв театр у Львові. А містичну п’єсу «Крило Янгола» ставив дитячий театр «Сучасник» у Черкасах. Життєву соціально-побутову комедію «І були кози ситі та сіно ціле, допоки...» у свій репертуар узяли деякі театри Миколаєва.

— Колектив виїжджав з виставами і за кордон?

— Нашу з чоловіком соціально-побутову комедію «Одного разу в Берегсасі» вперше було показано на фестивалі європейської культури, що пройшов у нашому місті кілька років тому. Її втілили актори двох народних театрів — угорського і нашого українського. Одночасно на сцені йдуть сцени то угорською, то українською мовами, є вкраплення закарпатського діалекту, російських слів. Це мюзикл, текст і музику якого написав Олександр Матей. Вистава мала великий успіх і в угорському місті Тисауйварош, куди нас запросили. Побоювання, що глядачі не зрозуміють тексту кількома мовами, не справдилися.

— Хто нині грає в театрі?

— Це люди з різних міст і районів. Берегівчанка медсестра Лариса Савко, яка вже виїхала до Німеччини, зіграла головну роль у драмі «Лев у пастці». Ця вистава посіла друге місце на всеукраїнському фестивалі у Скадовську. У парі з нею головну роль зіграв самобутній актор з Іршави Юрій Мельник. Працівник культури, гуморист виступив у головній ролі й у комедії «І були кози ситі, й сіно ціле» (вона повністю побудована на українських прислів’ях і приказках). Ліля Немеш працює в культурі на Мукачівщині. Ужгородець Михайло Бабидорич — біолог і агроном. Грають у нас і директор Берегівського освітньо-культурного центру національних меншин Ольга Радик, начальник міського відділу культури Ласло Галас, працівник служби соціального захисту Микола Алечко, підприємець, футболіст і співак-аматор Іван Чегіль.

— До театральних постановок згодом ви залучали і доньку Олесю.

— Вона з дитинства на сцені, бо є в нас і молодіжна, і дитяча групи. До слова, це й визначило долю доньки, яка після закінчення школи спочатку вступила до Ужгородського музичного училища, згодом до Національної музичної академії України. Нині, закінчивши її, співає в Київському національному академічному театрі оперети.

Супутник у творчості й житті

— Важко про це згадувати, але чоловіка, незмінного супутника і в житті, і в театральних справах, понад рік немає з вами.

— Трагічна подія сталася восени 2019-го. Їй передували кілька нагород, до яких Олександр Матей доклався як автор п’єс, співрежисер. Упродовж десяти років поспіль їздили в Очаків Миколаївської області на фестивалі «Від Гіпаніса до Борисфена». І ось його п’єса «Ласий шматочок» у липні того року отримала диплом лауреата першого ступеня. А в жовтні з тією самою п’єсою ми поїхали на фестиваль «Золота маска» в Нетішин на Хмельниччині.

І там стали лауреатами, але… це не втішило. Перед самим оголошенням підсумків отримала болісну звістку про смерть чоловіка. Це досі озивається в серці душевним болем.

— Ви якийсь час очолювали міський відділ культури.

— Так, протягом трьох років була керівником міськвідділу. Із часом зрозуміла, що ці функції поєднувати зі справами в театрі дуже складно: потерпає і одне, і друге. Повернулася в рідний театр. До речі, навчилася монтувати відео, тож маю бажання створити закарпатський серіальчик. Це будуть оригінальні сюжети з перчиком.

Маємо власний фестиваль

— Якою вбачаєте місію театру?

— Наш колектив доносить українське слово до глядачів Берегового та інших населених пунктів району, переважно угорськомовних. Тож місцеві угорці мають змогу знайомитися з театральними традиціями України, відчувати і краще розуміти їх глибину й різноманітність. Своїми авторськими виставами доводимо мирне співіснування культур національних меншин нашого краю.

— Театр за підтримки міського відділу освіти та культури — ініціатор ідеї та організатор фестивалю в Береговому.

— Так, є фестиваль — обласний дитячого та юнацького театрального мистецтва «Юні зірки Мельпомени». На черзі вже XV, який, сподіваємося, після зменшення карантинних загроз таки відбудеться.

— Що нині у вашій творчій скрині?

— Ми взяли до виконання дуже складну п’єсу — «Скільки того життя, або дорога у вічність». Її написав Олександр Матей, вважав одним з найсильніших своїх творів. Це так само складна вистава, бо в ній задіяно десять акторів від 7 до 75 років, які не сходять зі сцени протягом усього дійства. У ній багато потаємних змістів, підтекстів. Головні герої потрапляють у потойбіччя.

Через карантинні обмеження ніяк не вдається цю виставу завершити. Але сподіваюся, через якийсь час зможемо достойно представити цей твір глядачам. Паралельно триває робота і над іншими проєктами, моновиставами. Хочемо втримати планку театру, високо підняту його засновницею Ярославою Бандурович.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Ольга МАТЕЙ.  Народилася 20 квітня 1974 року. З 1992-го керує аматорським українським театром у Берегівському міському будинку культури. 2012 року колективу присвоєно ім’я Ярослави Бандурович. Народний колектив неодноразово здобував відзнаки міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів і фестивалів.

Ольгу Матей нагороджено почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв України та комітету профспілки працівників культури України, дипломом Міністерства культури і туризму України, відзнаками «Патріот Берегівщини» та іншими. У світ вийшли два збірники п’єс, автори яких Ольга та Олександр Матей.