Українська поетеса Надія Галковська називає себе екстравертом. І це відповідає дійсності: вона контактна, рухлива, приязна. Втім, завважує, що при цьому має особисту територію, куди допускає небагатьох людей. Це, приміром, її маленька затишна квартирка, яка зберігає старовинні родові речі і нагадує музейну кімнату. Та для читачів «УК» мисткиня зробила виняток, запросивши кореспондента до своєї надзвичайно колоритної оселі, й охоче відповіла на запитання. Перше з них, звісно, прогнозоване — про всім відому й улюблену українцями пісню «Козачка», яку написала з композитором Миколою Збарацьким.
— Коли звучить ім’я Надія Галковська, перше що спадає на гадку…
— Звісно, «Козачка»…
— Так!.. Дуже люблять вашу пісню в народі. А найбільш зворушують слова «пане полковнику мій синьоокий». Чому саме синьоокий? Це якийсь конкретний чи збірний образ? І загалом: як ви написали цей вірш?
— Знаєте, значимі вірші зазвичай з’являються просто. Автор навіть не підозрює, що з тими рядками може бути потім. Це було в 1991 році, напередодні Незалежності. Такі епохальні зрушення завжди передчуваються. Передчуття чогось великого, значного, глобальних змін. Це так і було. Ми тоді вже були проникнуті духом історії своєї країни, її переосмислення. Я тоді була членом «Просвіти». Коли відчуваєш ці тектонічні зміни, то з’являються такі узагальнені образи, і починаєш бачити навіть своїх друзів, колег, коханих в якомусь іншому світлі. Тоді мені хотілося написати вірш не про ідеального чоловіка. Адже ідеальність — це схема. Мені хотілося, щоб він був живий. Але він мав би втілювати риси саме українців. Українця такого, якого ми хотіли бачити тоді. Який уже з’являвся, уже вимальовувався на тлі піднесення національних символів.
— Вишиванка, прапор у той час справді набули глибоко патріотичного характеру...
— Так-так, тоді по-іншому ми вже почали відчувати. І мене привабив образ військового. Тому що це не тільки втілення чоловічого начала, а передовсім захисника. Почала шукати аналог в історії. І знайшла. Еталон краси, мужності, чоловічого характеру, який має потужну харизму, креативність. Це Іван Богун. У боях дуже талановитий був. Здібності дивовижні мав. Дружив з гетьманом Богданом Хмельницьким. Але був дуже незалежним, свою точку зору мав. Приміром, на засіданні козацької старшини про угоду з Росією Богун вийшов наперед, дістав шаблю, цяцьковану коштовним камінням, і зламав об коліно. Цей факт достовірний, зафіксований його родичами. Я й на місці його загибелі була біля Команя. До речі, Ко-маа-нь… Відчуваєте у звучанні, як у «Слові о полку Ігоревім»: «Коні іржуть за Сулою»?.. Я відчула схожість. І взяла цей рядок епіграфом до вірша про Богуна, який потім написала.
Але саме в пісні «Козачка» образ полковника все-таки збірний. Багато моїх друзів перепитували: може, це я? Та я бачу в тому полковникові цілий гурт. Мені дуже імпонує, приміром, Максим Березовський, композитор. Я люблю його музику, його образ — загадковий, таємничий. Олег Ольжич — обожнюю його вірші і красиву мужню людину в ньому. До речі, спочатку був варіант, що полковник кароокий. Але я знайшла на портреті, що в Богуна були сині очі. І пісенно так краще. Писала багато варіантів цього вірша. Мені хотілося співати його. І мрія здійснилася.
— Пані Надіє, але ж «Козачка» — не перша ваша пісня?
— Та в мене багато пісень. А вперше ще в студентські роки вискочила пісня «Заквітчалась моя Україна». Вона була написана для хору «Десна» — весела, життєрадісна, нікого не прославляє, а просто створює хороший настрій. «Заквітчалась моя Україна,//мов та яблуня цвітом рясним, //і лунають пісні солов’їні //над улюбленим краєм моїм». Вона пішла по всій Україні, навіть платівка вийшла, хор «Льонок» її записав. Я тоді, скромна і несмілива студенточка, пішла в агентство авторських прав. Навіть слова «гонорар» не знала, кажу: «Пісня скрізь звучить, автору нагороди якісь мають бути». А мені: «Подумайте, дівчино, яка це слава, яка честь! Це і є вашою нагородою».
Багато моїх віршів співають. Я відчуваю музику у своїх віршах: «Як за звуком-обертом // Я за ним полинула // Зоряно у темряві. // Чи приснилось те мені, // Чи тебе зустріла я…»
— Так, це музично… Як у Павла Тичини…
— Для мене він взірець. Наша мова дуже пісенна. І в Італії, й у Франції мої друзі просили мене говорити українською. Їм просто хотілося почути музику мови. Коли ми з Ганночкою, донею, заспівали «Чом ти не прийшов», я думала, як їм перекласти: «Ну, тут співається про деякі родинні проблеми, які виникли в результаті невеликих компромісів…»
— До речі, про родину. Оте красиве старовинне дзеркало з плямами, як на сонці, напевне, має таку саму красиву історію?
— О, так! У 1912 році бабуся купила його в однієї поміщиці. Вона продавала, тому що виїжджала в Париж. Таких дзеркал у Чернігові три: в історичному музеї, в музеї Михайла Коцюбинського і в мене. Видно, що зроблені в одній майстерні.
— А чому ви йому амальгаму не заміните?
— Мені пропонували це зробити в одній київській майстерні. Але не хочу. Оті плями — то пам’ять про деякі сторінки в історії нашого роду. Під час війни, коли на місто летіли бомби, сусіди збігалися, аби заховатися у нашому добротному погребі. І кожен брав із собою найцінніше — гроші, документи, коштовності… На бабусю дивилися як на дивачку. Тому що вона тягнула ось це дзеркало. Від вологи воно вкрилося плямами. Але залишається дуже позитивним. Я люблю в нього дивитися.
— Пані Надіє, походите ви із шляхетного дворянського роду. Як із вас виросла така глибоко національна патріотична людина? Могли ж бо стати такою собі манірною жіночкою. Що вплинуло на ваш світогляд?
— Це насамперед вплив моєї бабусі Оксани Базилевської. Вона навчалася в гімназії, мала прекрасну освіту. Мама з татом працювали без продиху. А я біля неї терлася. З самого дитинства бабуся вкладала мені в голову Закон Божий — те, що деякі люди тільки нині, з приходом іншої епохи, почали пізнавати. Вона дуже гарно співала, грала на гітарі, на цитрі, вірші писала. Грала в Літньому театрі на Валу Наталку-Полтавку. Вона мене вчила красиво ходити, гарно розмовляти, манер. Все те передалось і моїй доні Ганночці. Вона ніколи не буде кричати, вживати поганих слів, різко оглядатися, не кине папірця на землю. Це естафета виховання. А з другого боку — такий красивий симбіоз у мене вийшов: батько мій — Галковський Микола Михайлович, родом із Шибиринівки. Це козацький селянський рід, потужна закваска. Коли він потрапив на війні до концтабору, в нього було кілька спроб втекти. Цей свій селянський рід я теж дуже люблю. Люблю рушники бабусі Устини. В селі свого роду я пізнала багато чого народного — праця, природа, звичаї. Не можна, приміром, сказати поганого слова при образах чи при печі. Мій дідусь не дозволяв ударити тварину, бо це гріх великий. І худоба в них ніколи не хворіла. Дідусь лікував рослинами, знав німецьку мову і читав німецьких філософів. Тобто це був рід грамотних, освічених людей. Батько знав козацькі пісні і сам себе називав козаком. І мама, і тато читали напам’ять поеми Шевченка. Для мене ніколи не було шоків, потрясінь і ломок. Тому що в родині нам не нав’язували ідеали. Але про Голодомор мама чітко, в деталях, розповідала. Наша сім’я чудом врятувалася. Бабуся свого часу була сестрою милосердя, мала нагороди срібні й золоті. Трохи прикрас. В 1933-му це врятувало всіх від голоду.
— Дивовижна категорія — час. Про нього говорять, що він золотить минулі літа. І це справді так. А які найбільш «золоті» моменти вашого життя надають вам наснаги нині?
— У 1990-х у нас була поїздка в Литву. Такий собі творчий десант. У Вільнюсі нас запросили на відзначення роковин пакту Молотова — Ріббентропа. На величезному Співочому полі відбувся мітинг, було все керівництво країни, наше посольство, представники сусідніх скандинавських країн. Коли нас запросили на сцену, ми в українських строях почали співати стрілецьку пісню «Коли ми вмирали, нам сурми не грали», а другу — «Боже великий, єдиний, нам Україну храни...» Спочатку зависла глибока тиша. Потім на всіх трибунах почали підійматися і сканувати: «Україна — Литва!». Це було таке єднання, така братськість… Величезний злет духу!
Ще відбулася дуже радісна зустріч з Раїсою Кириченко. Вона біжить коридором, обіймає мене: «Моя козачка!» Недавно сталася радісна подія: презентація в музеї Шевченка моєї першої прозової книги «Козацькими шляхами». Це збірка історико-фантастичних новел про Україну.
— Ви надзвичайно скромна людина. Говорячи про найкращі хвилини свого життя, не згадуєте про свої нагороди. А це цінно для кожної творчої людини, це ж визнання.
— Я вважаю, що коли людина починає говорити: мені, мовляв, байдуже — це не щиро. Дорослі — ті самі діти. Іноді вручена у присутності великого зібрання людей красива грамота дорожча за гроші. Дуже пишаюся орденом Княгині Ольги, яким мене відзначено до 20-річчя Народного Руху України. Коли я його надіваю — таку силу, такий захист відчуваю. Харизматичні особистості нашого народу живі енергетично, вони працюють на нас. Я зараз про княгиню Ольгу новелу пишу. Вона там сильна, красива, закохана. Така, якою і має бути справжня жінка.
ДОСЬЄ «УК»
Надія ГАЛКОВСЬКА. Народилась і живе в Чернігові. Має дві освіти: музичну й філологічну. Поетеса і письменниця, вчитель вищої категорії Рудківської ЗJШ І—ІІ ступенів (Чернігівський р-н), автор знаменитої пісні «Козачка». Кавалер ордена Княгині Ольги. Її відзначено літературною премією ім. Б. Грінченка.
Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+