Різьбяр має в Рахові свій музей

Три роки тому заслуженому майстру народної творчості, члену Національної спілки народного мистецтва України Юрію Павловичу надійшло запрошення від шанувальника гуцульського мистецтва, підприємця з Рахова Юрія Бендака. Меценат пообіцяв придбати для нього квартиру в «гуцульському Парижі», як називають закарпатський Рахів, а ще — відкрити в цьому місті музей.

Усе так і сталося: з листопада в Рахові діє Музей гуцульської різьби Юрія Павловича. Під його виставкові зали відведено перший поверх готелю «Європа» в самісінькому центрі міста. Експонати тут унікальні, бо виготовлені в єдиному екземплярі, а сам мистецький заклад покликаний стати різьбярською енциклопедією Гуцульщини.

Спочатку метал

Юрій Павлович, який нині проживає у Рахові, народився і виріс у закарпатському селі Чинадійове, навчався у Львові, тривалий час працював у Кутах на івано-франківській Косівщині, потім жив і творив у закарпатському селищі Міжгір’я. Успадкувавши традиції династій різьбярів Шкрібляків-Корпанюків з Івано-Франківщини, він створив власну школу гуцульської різьби на теренах Закарпаття.

З юних років ходив на  екскурсії у високогірні села Рахівщини, збирав етнографічні речі — предмети побуту, інструменти, одяг самобутніх верховинців.

До різьбярства пан Юрій прийшов через… метал. Бо на факультеті «Проектування та оформлення меблів» у мистецькому виші Львова закінчив саме відділення металу. В інституті навчився працювати зі шкірою, рогом, опанував чеканку. Освоювати гуцульську різьбу довелося вже після вишу. У селі Кути, куди приїхав на роботу, відмовившись від запрошення з Мукачевого, справжніх майстрів на той час вистачало.

«Після роботи ходив до них додому, часто відвідував музей, де ретельно оглядав речі, занотовував свої спостереження, — пригадує Юрій Юрійович. — У гуцулів немає жодного, навіть найменшого значка, який би не приховував у собі якогось змісту. Я ці елементи вивчив, а деякі й вигадав, стилізувавши окремі види рослинного чи тваринного світу.

Його «Лірику Карпат» подарували королю Швеції

Переїхавши з Івано-Франківщини на Закарпаття, Юрій Павлович оселився в селищі Міжгір’я. За кільканадцять років устиг стати там своїм. Зріс і рівень його майстерності. На ХІІ міжнародному гуцульському фестивалі журі одноголосно присудило закарпатцю найвищу нагороду — Гран-прі. Книга з репродукціями робіт Павловича стала наочним посібником для студентів ВНЗ. На нього тепер орієнтуються, приїздять майстри навіть із Косівщини — загальновизнаного центру різьбярства. Альбом Павловича «Лірика Карпат» зберігається в короля Швеції Карла ХVI Густава. Екс-президент України Леонід Кучма подарував його шведському монарху під час їхньої зустрічі.

На тарелі —  72 заняття гуцулів

«Свого часу професор Володимир Шухевич — дід майбутнього Головнокомандувача УПА — у п’ятитомній праці «Гуцульщина» «законсервував» тогочасний світ цього субетносу, його дух, звичаї та вірування, — ділиться думками Юрій Юрійович. — Багато побутових речей горян  зникло безповоротно, але в пам’яті народу вони збереглися. Я за допомогою різця і дерева повертаю їм життя, зберігаю для нащадків.

Наприклад, в одній тарелі поєднано десятки занять гуцулів, загалом їх — 72. Окремо подано чоловічу і жіночу роботу. У музеї Юрія Павловича є декоративні тарелі, скриньки, альбоми, підсвічники, пістолі, гуцульські палиці, сокири-бартки. А ще — хрести та ікони, інкрустовані бакунтом, пацьорками, кісткою і перлівкою, а також калачі, трійці у стилі сухої різьби…

Від діда Михайла, який був лісничим у графа, Юрій Павлович успадкував любов до мисливства. Цьому заняттю віддав понад піввіку, воно відображено і в його різьбярській роботі. Полюбляє зображати голови диких тварин, які оздоблює натуральними оленячими рогами та іклами диких свиней.

Більшість його виробів — із груші, бо з неї можна виготовляти найдрібніші елементи. Інкрустованих елементів в одному виробі може бути кілька тисяч.

Минає місяць — і таріль готовий. У роботі доводиться застосувати понад сто двадцять різновидів доліт і різців. У різьблених тарелях використовує нойзільбер (нове срібло) — техніку вкраплення металу. «Не технічна складність виходить на перший план, а думка! — додає майстер. — Насамперед дбаю про те, щоб у витворі не було легковажності, пустоти».

«Старовіцький вуйко» перешкоджає з’їданню традицій

Нині в торгівлі начебто різьбярських виробів вистачає. Однак Юрій Павлович хвилюється за прадавнє ремесло, не поспішає співати дифірамбів теперішнім майстрам. «Забагато у них заробітчанства і замало мистецтва, — зауважує він. — Звинувачувати їх не варто, адже це їхній спосіб самовиживання. Коли людина бідна, їй не до мистецтва. До того ж змагатися на рівних із машинним виробництвом, яке видають за ручну роботу, неможливо».

Себе він вважає «старовіцьким вуйком» і каже: «Старовітчина» живить сучасність, а от техногенне суспільство з’їдає традиції, звичаї народу. Я готовий жити на саму лише пенсію, творчих робіт не продаю, бо хочу залишити їх для музею.

Упродовж кількох років він жив у Німеччині, але туга за рідним краєм повернула його додому. Не міг обійтися і без звучання рідної мови. Любить поезію, настільні його книги — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Рубаї» Омара Хайяма.

Відпускаючи свої твори у життя, Юрій Павлович супроводжує їх власними поетичними рядками. Як дерево, так і слово — його улюблений матеріал. Усім великим людям, які стають його героями, пише посвяти.

Про його роботи член-кореспондент Академії наук України, двічі лауреат Шевченківської премії Володимир Прядко написав: «Я ніколи не уявляв, що на периферії можуть народжуватися такі досконалі вироби. Подібні твори неможливо перевершити…»

ДОСЬЄ «УК»

Юрій ПАВЛОВИЧ. Народився 1948 року в селі Чинадійове Свалявського району Закарпатської області. У 1971 році закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва (нині — Львівська академія мистецтв). Заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Данила Щербаківського.

Роботи Юрія Павловича є в приватних колекціях у США, Аргентині, Бразилії, Німеччині, Італії, Угорщині, Чехії, Польщі.