Цьогоріч Україна знову буде зі щедрим урожаєм зернових — за прогнозами, зберуть понад 60 мільйонів тонн. Та чи матимуть від того зиск ті, хто з ранку до ночі плекав посіви? Адже заробляють на праці хліборобів здебільшого спекулянти, «кришовані» різномастими покровителями.

Селянину ж укотре доведеться чухати потилицю, прикидаючи, скільки слід потратити на оранку і посів озимих, бо дорожчають насіння, добрива, пальне, а кредити у банках через захмарні відсотки взяти нереально. І так рік у рік, попри революції і реформи. Маючи щедру землю і працьовиті руки, наш хлібороб чи не завжди залишався у програші. Тільки за радянської влади він пережив три великі голоди. Навіть за нацистської окупації йому жилося ситніше. А нетривала відсутність будь-якої влади пішла лише на користь.

Дванадцятирічного Толю Кузнецова мама відправила з окупованого голодного Києва у село до знайомих, за кількадесят кілометрів на північ від столиці. Його спогади про життя селян відображені у романі «Бабин Яр»: «А до них, виявляється, прийшло щастя: не стало колгоспів. Згинули до бісової та стобісової матері. Не стало жодного начальства, дармоїдів, підлабузників, штовхачів, підганяльників, а німці як тут пройшли, так їх звідтоді й не бачили. Було село Литвинівка, були просто селяни — самі по собі, не панські, не радянські, не німецькі. Господи, Боже ж Ти мій, та коли це було таке?

Тому кожен став жити на свій власний розсуд. А довкола були неприбрані поля, і кожен обирав собі будь-яку ділянку, косив жито, копав картоплю, запасав сіно. Возити вже не було куди. І наїлися, наїлися, наїлися… Запасалися на роки, льохи ломилися від городини, горища були завалені яблуками й грушами, під солом’яними стріхами гірляндами висіла сушениця, й ніхто нічого не забороняв, ніхто нічого не забирав і нікуди не гнав… Старі бабці хрестилися і говорили, що це — перед кінцем світу… Литвинівка була щаслива».   

Кінець світу так і не настав, але «щастя Литвинівки було примарним і швидкоплинним. Німці швидко організували сільську владу й почали побори. Усе, що збирали й молотили, гадаючи, що для себе, — звеліли здати. На кожен двір був податок нечуваний».

А ось діалог киян із роману Докії Гуменної «Хрещатий яр»: «Де ви так посвіжішали?» — «Та де, Господи, Боже мій? На селі. На селі тепер море розливне, село не пам’ятає, коли йому така розкіш була, як тепер. Хліба — заваль, у кожній хаті кабана колють, самогон щотижня варять, гуляють, п’ють, гумор з’явився. Співати почали знову!» — «А німці?» — «Деякі села ще й не бачили німців, ото тільки ті, де фронт пройшов. Урожай весь зостався в селі, німці не вимагають нічого. От тепер я переконався: як би то розцвіла Україна за пару років, коли б її багатства щороку не грабували».

Що було з селянами далі? «Німці в них забрали половину хліба й вони мають ще стільки, скільки не мали за все своє життя... Навіть експлуатують полонених. Ті за їжу роблять. А ще — посилають полонених заробляти і гроші в них відбирають. Їм байдуже про Володимира Святого, вікінгів, князівську добу, про Запорізьку Січ і Богдана. Цим боліють наші інтелігенти, селянинові байдуже, хто відбирає. Аби менше, ніж інші».

Місто і село помінялися ролями. Уже не селянин тягнув ноги до міста на заробітки, а городянин йшов у село з надією дістати чогось їстівного. Його там не надто і чекали: «Селянин нечутливий до потреб міста — місто не було чутливе до нього. Є хліб-сало, але не продасть. Виміняти може. Як приходять з міста, він цікавиться, що принесли, але не цікавиться, чи голодні, чи не треба обігріти. Повдягалися всі в крепдешини й модельне взуття. Це все принесене в клунках і привезене на візочках, бо ні поїздом, ні  автомашиною українське населення не має права їздити. На їзду треба мати дозвіл. Аби ще не били німці селян, як кріпаків, то вже й зовсім було б добре».

Радянська влада не могла допустити, щоб селянин розкошував за окупантів. На початку війни, перед приходом німців на Київщину, службовець Федір Пігідо йшов пішки у рідне село Стайки за 70 км на південь від столиці. Згодом в еміграції у праці «Велика Вітчизняна війна» він описав побачене: «Спроби застосувати… «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних ферм — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю».

Не знищених у 1933-му хліборобів «батько народів» вирішив заморити голодом. Та селяни ставали на перешкоді цим планам: «А в нас, знаєте, дива, — загомоніли один перед другим діди, — колгоспу вже немає… Запаси хліба з «инбарів» люди розібрали. Клумачками все рознесли, — що ви думаєте: сила народу і всі голодні… Скот із колхозного двору, свиней — теж розібрали. Як тільки почали розбирати скот, з’явився голова колгоспу з комсомольцями й почали свиней убивати. Але люди силу свиней живими розібрали. Кінець колхозові. Слава Тобі, Господи!» 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
  для «Урядового кур’єра»