Прижиттєвий класик української літератури, лауреат Шевченківської премії Роман Іваничук пішов у засвіти 17 вересня. Ніби передчуваючи, що спливають останні дні його земного буття, він поспішав завершити надзвичайно важливу для нього справу — випустити щоденник, який вів на початку 1990-х.
А свою останню книжку «Дороги вольні і невольні: Щоденники. 1991—1994» так і не дочекався. Не дожив кілька місяців до того дня, коли видрукували сигнальний примірник. Цим виданням, яке зібрало чималий масив безцінної інформації про перші роки відновленої державної незалежності, ніби завершується життєвий цикл людини, котра не тільки збагатила нашу культуру непересічними творами, а й долучилася до розроблення й ухвалення у парламенті фундаментальних державних актів.
Видання «Дороги вольні і невольні…» складається з двох частин. У першій — «Благослови, душе моя, Господа!..» письменник записав враження від роботи депутатом у Верховній Раді на початку 1990-х. Ми наче опиняємося за лаштунками баталій, що точилися між різними політичними силами в головному законодавчому органі тоді ще республіки у складі СРСР. Справжнім одкровенням для читачів стане оцінка Романом Іваничуком неоднозначних вчинків таких знакових на той час політичних фігур, як Леонід Кравчук, Вітольд Фокін, Іван Плющ, Олександр Мороз, Адам Мартинюк, Борис Олійник, Лариса Скорик, інших.
Авторська оповідь дуже часто перемежовується з екскурсами в минуле, в якому дитинство і юність Романа Іваничука припали на роки окупації Галичини СРСР. За кожним рядком вчувається біль за рідних і односельців, які стали жертвами НКВС. Злочини червоних окупантів, що на власні очі бачив 20-річний юнак, назавжди залишили в його душі ненависть до тих, хто це чинив, а у зрілому віці це вилилося у пошук власного методу боротьби з ними.
Таким своєрідним полем борні з поневолювачами для Романа Іваничука стала література. Захоплення і глибоку повагу викликали в нього сильні духом Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Василь Рубан, яких він вважає цвітом нації.
Зовсім інше відчуття було до тих, хто скоював жахливі злочини проти власного народу. У щоденнику описано процес 1964 року над Володимиром Погружальським, звинувачуваним у підпалі Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Нагадаємо, стараннями цього таємного агента КДБ було знищено 600 тисяч книжок та рукописів (!) україністики, які зберігалися у відділі стародруків. Цей вчинок настільки шокував Романа Іваничука, що він заприсягнувся написати твір про яничарство як родове прокляття українців, водночас возвеличувати звитягу і жертовність найкращих синів і дочок України.
Через три роки історичний роман «Мальви» було опубліковано у журналі «Вітчизна». У щоденнику автор переповідає колізії, що виникли навколо твору, згадує, до яких компромісів доводилося вдаватися, щоб «Мальви» побачили світ. Роман Іваничук на той час одним із перших порушив тему зради Батьківщини, відмови від рідної мови, втрати національної ідентичності.
У «Щоденнику…» автор раз по раз демонструє самокритичність. Якщо сказати, що він відчував постійний дискомфорт від належності до комуністичної партії, напевно, нині це сприймуть доволі скептично. Так, партквиток його пригнічував, але давав змогу творити заради майбутнього. У всіх історичних романах, три з яких — «Мальви», «Четвертий вимір» і «Орда» — вважаються вершинами його творчої спадщини, жодного разу не покривив душею і не пішов проти власної совісті. Цим він наче спокутував цей свій давній гріх.
Вражає Іваничукова прозірливість, завдяки якій ще у 1980-х письменник передбачив, що Росія в майбутньому становитиме загрозу для України. Перебуваючи в Москві спершу як делегат XXVII з’їзду КПРС, а згодом як депутат Верховної Ради СРСР, він відчув небезпечні тенденції у російському суспільстві, що так і не вилікувалося від сталінізму. Пророчі думки Романа Іваничука, занотовані у щоденнику на початку 1990-х: «Росія скинула з себе комуністичну шкуру, як вуж. А вже під нею ми побачили справжній імперський організм, і нерви, і отруту. Боюся, що цей вуж без крові не сконає. Не дай, Боже, — і проллється вона, поки російський народ сам не переконається в облудності своєї месіанської ідеї, поки не ввійде у свою історичну землю, занехаяну, незорану, і, працюючи на ній, переміниться з імперської, зненавидженої усім світом нації в нормальну, людяну, демократичну».
У другій частині книжки — «Мандрівки близькі і далекі» — автор ділиться враженнями від перебування у США, на Кубі, в Австралії, інших країнах. Але найбільший інтерес викликає його нарис російські Соловецькі острови — місце спочинку славної пам’яті кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Письменник вважав громадянським обов’язком відвідати могилу цього багаторічного страдника за українську віру, образ якого він майстерно розкриє у романі «Журавлиний крик».
«Щоденник…» Роман Іваничук закінчує оптимістичним зверненням до нащадків, перед якими після стількох століть приниження і гніту стелиться «вольна дорога», висловлює впевненість у тому, що українці посядуть гідне місце серед народів світу.
Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+