Сироти сім’ї єдиної

75-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК БАЛТІЇ

НИЦІСТЬ. Відомий вислів Карла Маркса, що мовою корінного населення не володіють лише гості, окупанти та їхні слуги, за часів панування комуністів був під забороною. Не менш утаємничили справжню історію входження до складу СРСР країн Балтії, фактично окупованих у червні 1940 року Червоною армією.

Уже 14 липня в усіх трьох республіках авральними темпами провели так звані вибори Народних сеймів Литви і Латвії та Державної думи Естонії, депутати яких 21 липня оголосили свої держави радянськими соціалістичними та звернулись до керівництва СРСР з проханням про входження до «сім’ї єдиної».

Якою трагедією обернулося це для зраджених народів окупованих республік наочно засвідчує приклад Естонії. На початок 1945 року в ній налічувалось 800 тисяч жителів, із яких за наступні 12 років репресували понад 70 тисяч, тобто майже кожного десятого. Зокрема близько 19 тисяч осіб стратили, а ще 20,7 тисячі (переважно жінок, дітей, престарілих) депортували до Сибіру і Казахстану. Як наслідок, частка етнічних естонців в Естонії скоротилась із 97,3% до 61,5%! Ще гірша ситуація була в Латвії і особливо — в Литві. Однак після здобуття незалежності місцевим політикам вистачило сил і мужності захистити рідну мову і культуру, чого, на жаль, не скажеш про Україну.

25-РІЧЧЯ ПІДНЯТТЯ СИНЬО-ЖОВТОГО ПРАПОРА В КИЄВІ

Наш стяг над Україною

ГОРДІСТЬ. За радянських часів велику популярність мав анекдот, герой якого на допиті в КДБ, де з’ясовували, хто із селян повісив над сільрадою «націоналістичний» прапор, пояснював слідчим: «Нічого не знаю. Коли заходив до крамниці, над селом ще червоний прапор висів, а коли вийшов — уже наш майорів».

Сміх сміхом, однак для критичної кількості українців молоткасто-серпастий символ, під яким заганяли до колгоспів і виморили голодом мільйони хліборобів, розстрілювали і відправляли до Сибіру, а в роки війни масово гнали на ворожі кулемети не навчених воювати і часто навіть не обмундированих підлітків і чоловіків, ніколи не був своїм. Отож коли Києвом поширилась інформація про плановане встановлення на флагштоку біля будівлі міськради синьо-жовтого національного прапора, весь центр столиці заповнили десятки тисяч небайдужих киян і гостей міста.

Однак офіційного рішення міськради про зміну символіки досягнуто не було. Натомість у дворах адміністративних будівель у районі Хрещатика за наказом ще комуністичної влади зосередили спецпідрозділи міліції, які, на щастя, не задіяли проти народу. Втім, не з підстав гуманізму, а через доповіді генералів «внутрішньої служби», що не раз звучатимуть в новітній історії України, про «неефективність застосування сили проти такої великої кількості людей».

Відтак фактично явочним порядком над столицею ще Української РСР вперше за багато десятиріч злетів у небо національний прапор України. Для законодавчого визнання цього факту Верховній Раді знадобилось більше року — лише 24 серпня 1991 року разом із проголошенням Незалежності України до сесійної зали урочисто внесли синьо-жовте полотнище одного із найважливіших символів держави, 4 вересня парламентарі дозволили його використання у «протокольних заходах», а 28 січня 1992 року депутати нарешті затвердили постанову «Про державний прапор України». Як наслідок, народні обранці вкотре опинились у ролі тих, хто біжить за возом, бо синьо-жовтий стяг де-факто вже став державним символом незалежної української держави.

Варто нагадати, що рішення про паралельне використання радянського і національного прапорів України першими ухвалили депутати Тернопільської міськради ще в березні 1990 року. В квітні цей почин підтримали у Львові та Івано-Франківську, а в червні 1990 року і в Житомирі над будівлею міськради офіційно встановили синьо-жовтий стяг.

До речі, житомиряни до цього вже бачили його над будівлею облвиконкому, де він замайорів 22 квітня 1990 року — в день 120-річчя з дня народження Леніна! Двох молодих хлопців — Володимира Дубовика і Віктора Корнійчука, затриманих міліцією за «використання націоналістичної символіки», засудили до двох років ув’язнення, яке патріоти відбули від дзвінка до дзвінка, добувши термін покарання вже у незалежній Україні.

Майже за аналогічним сценарієм розвивались події в Дніпропетровську, де у день першої річниці з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України місцеві рухівці вирішили встановити синьо-жовтий прапор на Театральній площі. Піднятий 16 липня 1991 року під час багатотисячного мітингу «націоналістичний» символ завдяки постійній охороні активістів протримався аж чотири доби, доки під прикриттям нічної темряви дві сотні міліціонерів не зачистили майдан, знищивши прапор і жорстоко побивши його захисників.

35-РІЧЧЯ СМЕРТІ ВОЛОДИМИРА ВИСОЦЬКОГО

«Ніколи не побачити вам нас прикованими до весел на галерах»

ПАМ’ЯТЬ. За життя ім’я легендарного барда було під фактичною забороною, а про його несподівану смерть сповістив лише невеликий некролог у газетах «Вечерняя Москва» і «Советская культура». Втім, прощання з митцем, чиї пісні досі залишаються голосом честі, стало не менш масштабним, ніж спортивні заходи Олімпіади-80, що саме проходила у Москві.

Переслідуваний за життя і возвеличений після смерті Висоцький — в одному ряду з академіком Сахаровим і нобелівським лауреатом Солженіциним, кожен з яких по-своєму намагався достукатись до совісті росіян. На жаль, не вийшло…

135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Не такий народ чи вожді?

ПАРАЛЕЛІ. Видатному письменнику й главі першого в ХХ столітті уряду України належать десятки фраз, які стали афоризмами. Прикро, що фактично жоден з них не втратив актуальності, бо донині доводиться читати «українську історію з бромом» для заспокоювання нервів, а «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Ще до приходу до влади Гітлера, «демократичну перемогу» якому забезпечило сприяння керованого із СРСР Комінтерну, Винниченко застерігав світ, що «з червоного більшовицького яйця вилуплюється фашизм», хоч сам немало посприяв становленню влади рад на одній шостій частині суші.

Утім, біографія Володимира Винниченка повчальна насамперед зміною його переконань, бо на час повалення самодержавства в Російській імперії наш земляк так само, як більшість членів Української Центральної Ради, був затятим соціалістом. За їх ідеалістичну переконаність у нерозривності економічно-культурних зв’язків між Україною і Росією та спільність цілей з російськими «братами по класу» в кінцевому підсумку довелось розплачуватись не вождям української держави, а простим українцям.

Варто нагадати, що 1917 року в діючій армії і на флоті майже третину особового складу становили вихідці з «малоросійських губерній», а на Південно-Західному фронті — понад 60%! Відразу після повалення самодержавства почався стихійний процес українізації військ, коли солдати й офіцери за власним почином гуртувались за національною ознакою та заявляли про готовність виконувати накази винятково Української Центральної Ради.

Натомість соціалісти на чолі з Грушевським і Винниченком заявили, що Україні не потрібні ні власні війська, ні, тим паче, колишні царські офіцери, бо «армія була й буде знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства й робітництва». Як наслідок, цілком боєздатні формування, готові стати на захист України, фактично примусово розпустили по домівках.

Єдиним полем боротьби, на думку діячів Центральної Ради, мала стати ідеологія, але навіть тут все обмежилось пустопорожніми розмовами. Тож уже невдовзі посланці Леніна спочатку за німецькі кошти, а згодом за захоплені після Жовтневого перевороту ресурси буквально завалили українські міста й села пропагандистськими листівками, газетами, брошурами. Гірко це визнавати, однак ситуація була майже ідентична тій, що мала місце кілька років тому, коли армію скорочували й вичищали від патріотично налаштованих професіоналів, а столичний книжковий ринок «Петрівка» служив наочним уособленням успішної ідеологічної експансії проти всього українського із мовою включно.

Так само як Путін нині, Ленін не обмежився прямою зовнішньою агресією, а сповна скористався нерозпорядливістю української влади та готовністю частини зросійщеного «пролетаріату», одурманеного демагогічними лозунгами (між закликами до «руського міра» і лозунгом «Пролетарії всіх країн, єднайтеся!» не така вже принципова різниця), взятися до зброї.

Нині особливо не афішують, що Центральна Рада віднайшла майже півмільйона рублів на облаштування урядового автогаража, зате робітники «Арсеналу», де виконувались військові замовлення, місяцями працювали без зарплат. Тим часом із Москви до Києва за наказом Леніна безперешкодно доставили 3,2 мільйона рублів готівки, із яких 600 тисяч витратили на виплату зарплатних боргів перед арсенальцями, а решту — на закупку зброї та «активізацію» майбутніх повстанців. Саме вони підступно вдарили у спину молодій українській державі, коли студенти під Крутами замість розпущеної по домівках армії намагались зупинити більшовицькі орди, що посунули з Росії на Київ.

Промовистий факт, що не більше 20 відсотків робітників «Арсеналу» влились у загони бойовиків, зате вже з перших днів заколоту розміщені на території заводу гармати методично руйнували прилеглі житлові квартали. Утім, навіть це не спонукало розчарованих у владі киян стати на оборону рідного міста, що обернулось масштабною трагедією: більшовики після окупації Києва впродовж кількох днів знищили, за різними оцінками, від 5 до 30 тисяч жителів, серед яких щонайменше 2 тисячі бойових офіцерів, цілком здатних захистити столицю від червоної навали і загалом власне життя.

Отож нині як ніколи актуальне вистраждане Винниченком переконання, що треба «з усією жагою люті гризти ворога зубами, битися ножами, кулеметами, гарматами», а на всі закиди російських шовіністів, що ніякої України немає, «з непохитністю одповідати і словом, і чином: «Була, є і буде!».

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)