Вечір п’ятниці. До вистави ще година, але білетери у фойє вже знімають чохли із меблів, дзеленчить посуд у буфетах, брязкають номерки у гардеробі. Весь персонал, який працює з глядачами, вже у костюмах початку минулого століття — сьогодні будуть давати «За двома зайцями». У залі аншлаг, хоч спектакль іде вже три роки.
І ця вистава — не виняток, так само завчасно треба купувати квитки на усі постановки, спродуковані за останні 5—7 років. Шалений успіх мають «Таке єврейське щастя», «Сорочинський ярмарок», «Цілуй мене, Кет!». Перед закриттям минулого сезону феєричним тріумфом відзначилася прем’єра «Труфальдіно із Бергамо», на яку із Санкт-Петербурга завітав і автор музики, видатний композитор, друг України 80-річний Олександр Колкер.
Трохи важче привабити глядачів на «відкатані» спектаклі (стара добра класика на кшталт «Фіалки Монмартру» чи «Циганського барона»), та й то тільки тому, що час такий буремний. Загалом театр дає за сезон приблизно 420 вистав, маючи у репертуарі близько 30 творів. Протягом сезону майже щомісяця як не прем’єра, то якась оригінальна сценічна подія і традиційне біля входу: «У вас немає зайвого квиточка?»
Хтось може сказати, що негоже оцінювати мистецтво гривнею. Але, як на мене, наповнення зали театру — то підтвердження продюсерського таланту керівництва і висока оцінка творчому колективу.
Театр — не булочна
З іншого боку, якщо підходити до театру тільки як до бізнесу, провал гарантовано. Художній керівник Національної оперети Богдан Струтинський переконаний: «Це не магазин, не булочна. Місія театру — не в отриманні прибутку, а у творчій реалізації, народженні новітньої думки в мистецтві». Маестро наводить приклади українських «театрів», які були суперприбутковими: кабаре, які працювали при казино. Але то, вважає він, було не мистецтвом, а розвагою, глядачі приходили просто дивитися на красиві (напів)оголені тіла. Було і є чимало охочих штовхнути на цей шлях імітації творчості заради довгої гривні й Національну оперету. Пропонували зробити в її будівлі нічний клуб тощо. Колектив відмовився. «Доброзичливці» шипіли: «Ви панімаєтє, что ви тєряєтє…».
Авжеж, розуміли. Театр — державна установа, але держава фінансує тільки зарплату, та й то на 20% менше від потреби. Капітальні й поточні витрати — на ремонт та утримання приміщень, на реквізит, костюми, декорації — не фінансує зовсім. У той же час театр державою розглядається саме як підприємство: він включений до відповідного реєстру, платить податок на прибуток, ПДВ. А ще ж є закон про авторські права, виплати за яким можуть становити до 23% прибутку від вистави. За приклад може слугувати мюзикл «У джазі тільки дівчата» Джозефа Стайна, який Національна оперета планує показати навесні 2015 року. Переговори про авторські права тривали понад рік. Платити треба буде за постановку, за лібрето, за кожну виставу. Хоч твір, звичайно, яскравий, і глядачі його чекають з нетерпінням…
А повертаючись до нашого «фінансового обіду», згадаємо «на десерт» про так звану 540-ву постанову КМУ про порядок надання платних послуг закладами культури, яка взагалі відбиває охоту виявляти будь-яку фінансову ініціативу і пробувати до сухого державного хліба заробити хоч би шматочок масла.
Де ж вихід? Чи став би, наприклад, перехід на приватні рейки порятунком? На думку Струтинського — ні. Українське суспільство не готове до приватних театрів. Не готове платити відповідну ціну і ментально, і фінансово — у людей просто немає нині вільних коштів.
Вихід там, де вхід
Як казав герой фільму «Чапаєв», «і куди ж селянину (у нашій ситуації — артисту) податися»? «Дати театрам свободу. Не тільки творчу, яку ніхто й не відбирав (проте залишатимося у межах пристойності), а й адміністративну, — вважає керівник театру оперети. — На сьогодні у нас немає нормальної регуляторної політики. Потрібен закон, який би дав змогу існувати «дон-кіхотам», «мамонтам» — тим, хто вижив попри ці умови і не закрився. Зокрема я пропоную скасувати ПДВ на ту частину витрат, яких ми зазнаємо при виробництві нової вистави. Щоб ми не переплачували за дерево, фарби, тканини тощо. А у чому ж тоді, спитаєте, вигода для держави? У тому, що тоді ми зможемо виробити більше національного продукту — нових спектаклів. І, частіше оновлюючи репертуар, збільшимо власні прибутки і, відповідно, відрахування до бюджету. Які не тільки відшкодують оті вже згадані «недоплати» ПДВ, а й перекриють їх. Незвично? Так. Але якщо не побороти страх перед новим, не бачити нам усім Жар-Птиці, так і буде країна жити у злиднях».
Ще Струтинський пропонує ухвалити закон «Про меценатство». І зовсім уже «страшне» для наших зашкарублих чиновників — дати можливість підприємцям частину податків спрямовувати на певні соціальні програми, навіть більше — певні соціальні проекти/установи — за власним вибором. Так уже працює податкова система в деяких європейських країнах.
Про байдужих і про щирих друзів
Національній опереті вдається не просто виживати всупереч, вибачте за банальність, нашому несприятливому бізнес-клімату, а й забезпечувати пристойні умови співробітникам та виробляти сучасний і принадний продукт — успішні вистави. До речі, художній керівник театру оперети наполягає на тому, що умови мають бути: «Балачки про те, що художник має бути голодним, — це треба припинити. Митець, який думає про миску супу — у прямому і переносному сенсі, — не буде думати про мистецтво, про картину, про роль, про те, як найкраще зіграти, заспівати, написати, поставити. Професія актора є жертовною, але голодувати він не мусить. Та й для творчої реалізації голої сцени замало».
Розмову ведемо за чаєм-кавою у робочому кабінеті Струтинського. Щойно звідси вийшов головний художник, по кабінету розставлені ескізи декорацій. До речі, художник прийшов у колектив театру нещодавно, але у театральній справі далеко не новачок. Попервах виходив до журналістів у колоритному яскравому вбранні, а нині бачу, що перейняв загальний, більш діловий стиль. Як на мене — дарма, його «піратський» образ відчутно пожвавив ту першу за його участі прес-конференцію.
Прямої відповіді на запитання, що, крім власне зборів, живить театральний добробут, Богдан Дмитрович не дає: «Я обійшов незліченну кількість кабінетів. Лише кожен десятий їх хазяїн вважав за необхідне підняти голову від паперів і подивитися у вічі. Кожен другий з цих десяти дослуховував до кінця. І лише кожний сотий відгукувався на наші прохання не на словах, а на ділі».
На сьогодні теж без таких візитів не обходиться, але вже не дивина, коли охочі допомогти розвитку театру приходять самі. За словами Струтинського, вони надають підтримку тому, що знають: вона не буде розтягнута по дірявих кишенях, не буде змарнована, навпаки — з творчою додачею примножиться, збільшить кількість радості та добра й в окремо узятому театрі, й у світі загалом.
Від редакції.«Урядовий кур’єр» вітає колектив Національної оперети із 80-річчям, зичить розуміння законодавців та урядовців, творчого осяяння, нових друзів та меценатів. А народна любов у нашого театру оперети вже є.
Ми в Google+