ТРАДИЦІЯ

Увосьме в Києві відбувся Міжнародний фестиваль жіночих моновистав«Марія»

Богдана БОДНАР
для «Урядового кур’єра»

Серед його організаторів — Міністерство культури, Національний драматичний театр імені Івана Франка, Міжнародна благодійна організація «Міжнародний інститут театру», однак складається враження, що тримається він на завзятті тендітної пані — народної артистки України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Лариси Кадирової. Їй пощастило створити образ Марії Заньковецької на сцені Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької й зіграти цю роль понад 600 разів. Образ Марії Заньковецької — своєрідний творчий оберіг актриси, тож не дивно, що саме вона стала ініціатором і натхненником створення в Україні театрального фестивалю «Марія», який присвятила Марії Заньковецькій.

Лариса Кадирова у виставі «Стара жінка висиджує». Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

Цьогорічний фестиваль мав творчий девіз — «Полілог культур». Він розпочався моновиставою Театру імені Івана Франка «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича в постановці Збігнєва Хшановського. Саме цьому режисерові автор дозволив перетворити свій багатолюдний твір на монодраму і довірити всю поліфонію одній акторці — Ларисі Кадировій. Таке рішення було досить ризиковане, здавалося, що режисеру не вдасться розкрити глибинну філософію авторa. Та побоювання виявилися марними. Збігнєв Хшановський — послідовний інтерпретатор Ружевича, він неодноразово звертався до його драматургії, навіть зараз у львівському Польському народному театрі йде вистава «Стара жінка висиджує» в повному обсязі. Сценографія цих двох вистав майже ідентична, Збігнєву Хшановському вдалося зберегти художнє вирішення унікального українського сценографа Євгена Лисика, з яким він уперше зробив виставу «Стара жінка висиджує» два десятиліття тому.

Монументальна сценографія Лисика на крихітній сцені Польського театру вражала безнадійною пророчістю безвихідності людського буття. На франківській сцені сценографія Лисика стала продовженням акторського єства Лариси Кадирової, яка в естетику абсурду внесла пронизливу особисту ноту, історія суцільного апокаліпсису перетворилася на сповідь жінки, яка шукає у світі гармонію і закликає всіх до любові у  жахливому світі безнадії.

Справжнє мистецьке потрясіння справила на глядачів і робота 28-річної актриси з болгарського міста Крджалі Зорниці Пламенової за п’єсою лауреата Нобелівської премії Йордана Радичкова  «Лазариця». Режисер Гліб Бочуков з художником  Недеждою Мітєвою вибудував сценічний простір аскетично, на сцені лише дерево, яке перевертається, як світ, з ніг на голову, тобто коріння проростає в землю, а інколи… до небес! У серці стовбура — ілюзія яйця, в якому народжується нове дерево. Древо життя незнищенне і проростатиме корінням і до землі, до небес. У цьому обмеженому  символічному просторі жінка у полотняній сорочині промовляє про сенс життя, про безліч речей, з яких складається життя кожного з нас, з яких складається Вічність. Жінка — Зорниця Пламенова проживає тут перед своїм глядачем і своє кохання, і свою ненависть, і свій біль, і свої зради, і свою долю… проживає так глибинно, що видається, ніби перед вами твориться тисячолітня безмежна історія людства.

Азербайджанська актриса Нігяр Гасанзаде зіграла у виставі «Вихід» — режисером і драматургом якої є Ельвін Мірзоєв. За визначенням авторів, на суд глядачів було представлено монотрансфантазію. На жаль, в останній момент виконавиця засумнівалася, чи  глядачі зрозуміють азербайджанську мову, тож вирішила грати її російською. Це було фатальною помилкою, бо роздуми про пошуки Бога звучали як настанови якогось сучасного телепроповідника і візуальний ряд, який творився пластикою тіла, був банальним доповненням до цих текстів. Про пошуки своєї дороги до Бога тут не йшлося… Лише руки актриси, тремтливі, як крила птиці, були співзвучні темі вічного людського пошуку.

Вистава польського режисера Станіслава Мельського «Сахем» за однойменним оповіданням Г. Сенкевича — делікатна, тиха розмова про найболючіші людські втрати, режисер і актриса Моніка Боллі говорить із глядачем про релігійну та національну толерантність, про чвари та жорстокість, про повагу до кожної людини на землі. Говорить достойно і надзвичайно артистично. Жаль, що ми, глядачі, не завжди вслухаємося до слова, промовленого актором, якби це відбулося, то ми б не вибухнули оплесками, а в тиші пішли б  із залу, тим віддавши шану всім, хто загинув у братовбивчих війнах на землі… Цього не сталося, ми вкотре підтвердили, що не вміємо чути…

Музична сторінка фестивалю була окреслена словами Ірини Вільде «Люблю любити любов» і розповіла нам про любов Ференца Ліста, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Поетичне слово звучало з уст  Лариси Кадирової, її вокально підтримував голос Ірини Красиліної, солістки Одеського театру опери та балету, а музичний супровід творили угорські музиканти Жузанна Макаус та Олександр Щур.