Доки суперпопулярний український телеведучий готується до нових подорожей, а на «1+1» щонеділі повторюються передачі із запасників його «Світу навиворіт», я вкотре занурилась в улюблену книжку «Заскар» про князівство на околиці Гімалаїв авторства французького антрополога, мандрівника і письменника. І, здається, знайшла те найголовніше, що єднає їх обох, представників різних країн і поколінь.
Доповзти по мосту й розминутися із п’яним над прірвою
Той моторошний страх проймав і мене: найдовший у Гімалаях міст Зангла над гірською річкою завширшки 70 метрів сам по собі хилитався і в непорушному світанковому повітрі, а вже з якою рекордною амплітудою коливань розгойдувався під ногами на шляху до протилежного скелястого берега… Адже виготовлений з вірьовок завтовшки з три пальці, сплетених із гілочок чагарника. Чотири такі розрізнені троси слугували мосту підлогою. Їхні невеликі відрізки через кожні два метри з’єднували її з поручнями у вигляді двох чи трьох чагарникових мотузок з обох боків, які на середині мосту опускалися й сягали людині до колін, вже зовсім не допомагаючи їй втримати рівновагу. Навіть Мішель Пессель з другої половини мосту не дійшов, а, майже божеволіючи від жаху, доповз автоматично, хоч до цього мав досвід і Евересту, і 28 подорожей високогір’ями Тибету. Згодом йому випало ще й розминутися на стежині, що нависла над прірвою, з п’яним як чіп чоловіком, який щокроку хитався на підкошених ногах на краю урвища. А що вже казати щодо цього про мою патологічну боязнь висоти навіть на широких київських мостах над залізничними коліями…
Але крім адреналіну неймовірного переляку навіть подумки, дісталося мені дуже багато й інших вражаючих відчуттів від розповідей Мішеля Песселя про гімалайські краєвиди, звичаї та людність у Заскарі, де зокрема кожна десята сім’я поліандрійна. Щоб не дробити дорогоцінну землю на спадки, батьки передають її лише найстаршому синові, а молодший долучається до володіння нею, одружившись із жінкою старшого брата. Так і живуть утрьох, народжуючи й виховуючи дітей, які першого тата називають великим, а другого — маленьким, і ніхто не переймається, хто кому батько насправді. А щоб не загинули надто суворої заскарської зими від холоду і обледенілих мокрих пелюшок немовлята, їх кладуть у вовняні мішки з товченими сухими коров’ячими кізяками, де і тепло, і не волого в таких собі органічних памперсах.
У цей надзвичайно унікальний, екстремальний, дуже далекий від України піднебесний високогірний світ я закохалася з першого випадкового погляду на книжку Мішеля Песселя «Заскар» у крамниці райцентру під Києвом 1985 року — того самого, коли на телевізійному конкурсі «Песня года» в Москві відбулася прем’єра шлягеру «Комарово». Оте «На недельку до второго я уеду в Комарово», гадаю, наспівували й батьки дворічного київського хлоп’яти Діми Комарова, який їздив тоді хіба що на триколісному велосипеді по квартирі й на дитячому майданчику біля пісочниці.
Не забудуть смак олів’є і борщу
Але вже за чверть століття якогось дня полюбила «Світ навиворіт» Дмитра Комарова з першого погляду на телеекран, коли випадково натрапила там уже далеко не на першу його передачу. А чекала відтоді зустрічі з ним не «недельку до второго», а щотижня, призвичаївши до цього і родини своїх друзів. Шестирічний онук моєї подруги забажав негайно вирушити в подорож «туди, куди й Діма», але чомусь усією сім’єю, у величезному автомобілі з усіма зручностями міського помешкання включно з телевізором, і саме зараз діймає свого татуся, чи достатньо в нього на цей грандіозний пересувний комфорт грошей.
Гадаю, у спілкуванні з майбутніми нащадками Дмитро Комаров у стократ перевершить здібності Шехерезади, бо, на відміну від неї, йому не обов’язково напружувати голосові зв’язки й вигадувати карколомні сюжети. Їх у нього відзнято, а ще й розкладено по скриньках пам’яті куди більше, ніж записаних казок із «Тисячі й однієї ночі», і вистачить на дітей, онуків, правнуків... Пояснити ж принцип його розмов у фантастичних подорожах з тамтешніми людьми через кількох перекладачів з мов, говірок, діалектів можна й українською народною скоромовкою: «Гей, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже».
А вже його нащадкам, як кажуть, і Бог велів свого часу взятися за власний «Світ навиворіт», щоб повторити мандрівні шляхи по світу їхнього батька-діда-прадіда Дмитра й записати враження-спогади про нього всіх тих, кого так цікаво для телеглядачів розпитував про все він. І не лише розпитував. Смак олів’є та борщу, які готував при всіх і частував у диких племенах, там передаватимуть від покоління до покоління, напевне, охочіше, ніж про улюблені страви предків-людоїдів. І, мабуть, молитимуться на нього колись продовжувачі роду нині малої африканочки-альбіноски Фріди, якій Дмитро накупив одягу на кілька років наперед і заплатив за її навчання в школі, за 100 доларів не просто змінивши її долю, а врятувавши за шкільними стінами від каліцтва чи й навіть від смерті, чого вдома могли заподіяти їй забобонні односельці.
Здається, усіляких екстремальностей Дмитро Комаров випробував на собі вже значно більше, ніж Мішель Пессель, «перемірявши» ще й стільки чужих фахів, занять, звичок тощо. А чи багато знайдеться охочих позмагатися з його мужністю перекуштувати стільки вкрай не прийнятних для наших очей, смаків та шлунків улюблених наїдків різних народів на кшталт гидких хробаків, серця кобри, зміїної отрути?
А нормальних котлеток не забажалося
«Світ навиворіт» Дмитра Комарова щопередачі так густо нашпигований різноманітними екзотиками, але жодного разу не виникло бажання повторити щодо них фразу Фрунзика Мкртчяна із фільму «Суєта суєт»: «Хочу нормальну людську котлету за 12 копійок». Звісно, не все в них для нас збагненне: наприклад, уявлення африканців про вроду, коли жінки натягують нижні губи на щось схоже на блюдця, або уявлення ще про щось, коли просять чоловіків боляче шмагати батогами по їхніх голих спинах...
Та загалом герої «Світу навиворіт» переконують, що попри чиюсь зацивілізованість і чиєсь задикунство, різні кольори шкіри тощо, усім збагненна й усіх зворушує справжня людяність. І особливо радієш, коли непримітний вождь далекого племені небогатирського зросту, в якого з одягу лише котека на чоловічій гордості, з першого разу чітко повторює за Дмитром Комаровим українські слова і фрази, чого так і не навчився наш колишній прем’єр-міністр. І особливо захоплюєшся, що Дмитро, як і колись Мішель Пессель, шукає для нас ексклюзиви там, де не бував ніхто чи лише дехто, а знаходить їх ще й тому, що любить і героїв телепередач, і нас, глядачів, і свою роботу по-справжньому, нефальшиво. І зачаровані Дмитровою особистістю, йому теж у відповідь розкривають душі з великою приязню.
НАШЕ КІНО
Побачимося з «Плем’ям», увінчаним Гран-прі
У вітчизняних кінотеатрах з 11 вересня розпочнеться показ першої повнометражної стрічки Мирослава Слабошпицького «Плем’я», яку вже придбали для прокату в 23 країнах, зокрема США, Ісландії, Японії, Франції, Данії, Нідерландах. Цей експериментальний фільм українського режисера про мешканців спеціалізованого інтернату для людей із вадами слуху, з повністю жестовою мовою, без субтитрів і закадрового голосу, вже увінчаний Гран-прі найбільших кінофестивалів: Тижня критики в Каннах, російського «Дзеркала» імені Андрія Тарковського, сербського Палич, «Золотого Абрикоса» в Єревані, хорватського в Мотовані.
«Плем’я» буде учасником і програми Discovery («Відкриття») найвпливовішого в Північній Америці 38-го Міжнародного кінофестивалю в Торонто (Канада), який пройде з 5 по 15 вересня: там немає офіційного журі, а головна нагорода — приз глядацьких симпатій.
За такий самий приз фільм змагатиметься з 19 по 27 вересня в офіційній програмі Pearls («Перлини») 62-го Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні (Іспанія). Його відібрали і до конкурсної програми Міжнародного кінофестивалю в Гамбурзі, який відбуватиметься в Німеччині з 25 вересня по 4 жовтня.
«Поводир» чекає в листопаді
Епічна історія «Поводир» від знаного за фільмом «Мамай» режисера Олеся Саніна, знята за реальними фактами й свідченнями та у найкращих традиціях голлівудського кіно, стартує в наших кінотеатрах 12 листопада. У цій стрічці про кохання, вірність, підлість і зраду побачимо Україну 1930-х років.
Допомагати будувати соціалізм у Харкові приїздить з Америки інженер Майкл Шемрок із сином. Тут він закохується в актрису Ольгу Левицьку (Джамала), але її давно вже запримітив червоний комісар. За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Щоб вижити в чужій країні, хлопець стає його поводирем. Їхня подорож, сповнена небезпечних пригод, відбувається на тлі найдраматичніших сторінок української історії та руйнування людських доль.
Двірничиха і зек розчули й розсмішили
Зі стрічкою «Листопад», яка отримала в національному конкурсі короткометражок на V Одеському міжнародному кінофестивалі «Золотого Дюка», молода українська кінорежисерка Марія Кондакова змагалася в першій половині серпня в конкурсній програмі «Pardo di domani» престижного 66-го Міжнародного кінофестивалю класу «А» в Локарно (Швейцарія), куди увійшло 27 фільмів з усього світу, а в журі працював і володар «Срібного леопарда» в цій номінації 2012 року Мирослав Слабошпицький.
І хоч фільм «Листопад», знятий за підтримки Держкіно України, призів у Локарно не завоював, його драматична історія про двох чужих самотніх людей, двірничку Валю та колишнього зека Колю, вразила глядачів правдивістю персонажів та гумором і викликала їхній сміх та оплески.
«Завдяки Фонду Ріната Ахметова я побувала на всесвітній прем’єрі свого дебютного короткометражного фільму «Листопад», — ділиться враженнями Марія Кондакова. — Щодня дивилася конкурсні програми короткометражних та повнометражних фільмів, і тепер маю уявлення про сучасний світовий кінематограф».
Матеріали підготувала Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+