ПРОБЛЕМА

Чим завинили коні?

У 70—80-ті роки минулого століття слава про місцеву школу олімпійського резерву гриміла на всю країну. Заснував її  ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник кавалерії Олександр Зозуля.  На літніх Іграх-80 її зірковий вихованець Віктор Погановський став олімпійським чемпіоном. На жаль, сьогодні знаменита школа переживає не кращі часи. Не рятує ні державний статус, ні колишня слава, ні ентузіазм людей, які не уявляють собі життя без коней.

Призерка чемпіонату України Ольга Єдіна переконана: передусім треба дбати про коня. Фото автора

Нові старі  «невловимі»

Мало хто знає, що наш улюблений фільм «Невловимі месники» був би неможливий без допомоги миколаївських кінників. Практично в кожному кадрі, де Яшка-циган, Данька або Сидір Лютий скачуть на конях, їхні ролі виконували місцеві вихованці.

— Артисти сідали на машини, підставляли голови вітру — і все, — розповідає старший тренер школи, а тоді дублер багатьох акторів Віктор Дементьєв. —  На цьому їхня місія закінчувалася. А в кадрі все видавалося так, начебто це вони скачуть. Тільки у другій серії артисти вже почали сідати на коней. А в першій навіть підійти до тварин боялися. Особливо запам’ятався Лютий — такий хоробрий вершник у фільмі! А насправді він і близько до коня не підходив.

Засновником школи був Олександр Зозуля. Він народився в сім’ї коваля, а став заслуженим тренером СРСР з кінного спорту. Як випускник Військової академії ім. Фрунзе під час Великої Вітчизняної  командував кавалерійським полком. Після війни Олександр Львович оселився в Миколаєві і заснував кінноспортивну школу.

— У своїй школі Олександр Зозуля зібрав найкращий тренерський склад, який лише міг існувати на той час в Радянському Союзі, — розповідає тренер Лариса Кордубаленко. — Наша команда не знала поразок сорок років поспіль, перемагаючи на всесоюзних змаганнях, а збірна України на 70 відсотків складалася з місцевих спортсменів. Миколаївці з перших днів увірвалися до еліти кінного спорту України. Зозуля продумував все до дрібниць, створив унікальну базу, яка була прекрасним місцем для проведення не тільки всеукраїнських, а й всесоюзних турнірів. Практично всі змагання чемпіонату України понад двадцять років поспіль проходили в Миколаєві. 

Не всім щастить потрапити  на турніри

Школа і сьогодні тримає гідний рівень. Хоча конкурентів в Україні з’явилося чимало — у Києві, Жашкові, Донецьку. Та, на жаль, будучи підпорядкованим Міністерству аграрної політики, заклад  виявився нікому не потрібний. А якщо не потрібний — не обов’язково вчасно платити зарплату працівникам, не треба виділяти гроші на годівлю коней, не важливо, чи будуть готувати тут майбутніх чемпіонів.

Тетяна Орлова працює конюхом десять років, як кажуть, за покликанням душі. Почувши запитання про гроші, жінка лише гірко всміхається.

— Фінансування у нас немає, — каже вона. — І ми, і коні просто існуємо.

Справді, головна проблема — нестача коштів. Потрібен ремонт, транспорт для перевезення коней, гроші для сплати комунальних послуг. Адже навіть для того, щоб перевезти коня до Києва, треба заплатити вісім тисяч гривень. Сучасна амуніція, за найскромнішими мірками, коштує до десятка тисяч. Хороші чоботи для вершника — до тисячі євро (!).

Школа таки виживає. За рахунок так званих приватників — людей, які платять за утримання власних коней. За їхній рахунок роблять ремонт, купують корм для тварин. Натомість господарі дозволяють дітям тренуватися на своїх конях, які і кращі, і більш доглянуті. Завдяки такій підтримці і ще фінансуванню обласного управління фізкультури і спорту школа тримається. Саме управління оплачує участь спортсменів в офіційних змаганнях.

Сьогодні в дитячій юнацько-спортивній школі навчаються 80 дітей, яких тренують шість наставників. Серед вихованців школи  переважно дівчатка.

Щоправда, не всім щастить потрапити на престижні турніри. Донька моєї подруги Юля, яка тренується тут п’ять років, виборола право поїхати на чемпіонат України. Участь профінансувало управління фізкультури та спорту, про коня домовилися окремо. Та раптом у день від’їзду дівчина дізналася, що коня їй не дають. Можна уявити розпач 15-річної дівчини, яка щодня тренується, щиро любить тварин, кожного разу носить улюбленцю ласощі. Зрештою, все вирішує власник тварини або керуючий його приватною конюшнею. А дівчинка просто не може в останній день знайти іншого коня. Це ж не стандартний спортивний снаряд.

Настав час  змінити  власника

Про добре ставлення до коней писав Володимир Маяковський, з трепетом до них ставився Висоцький. А Василю Шукшину належить просто геніальна фраза:  «Коли помре останній кінь — світ рухне, тому що найкращі люди — це коні».

Погоджується з Василем Макаровичем голова обласної федерації кінного спорту Володимир Тимошин. Досвідчений юрист, він неодноразово на всіх рівнях порушував питання про зміну власника, про передачу кінноспортивної школи з Міністерства аграрної політики в обласну комунальну власність. Тоді безліч питань можна було б вирішити, адже на місці всі проблеми видніші, а можливості їх подолання реальні. На жаль, щоразу щось заважає: ніхто не хоче втратити ділянку землі у вигідному місці. Адже передати до комунальної власності означає втратити.

— Я чимало спілкуюся з людьми в різних країнах, зі справжніми фахівцями-кінниками, — зізнається Володимир Володимирович. — Вони впевнені: якби навести лад у Миколаївському кінному центрі, туди б їздив увесь світ. Тому що цю базу всі добре знають. Ще у 2009 році запропонував передати об’єкт федерації кінного спорту в обласне підпорядкування. Однак мене не почули.  Не дай Боже, може скластися ситуація, коли почнуть гинути коні і комусь спаде на думку геніальна ідея:  передати все в приватні руки. 

Погоджується з колегою і заступник начальника управління фізичної культури і спорту Миколаївської облдержадміністрації Віктор Гінкул.

— Упевнений, якби школа була в обласній комунальній власності, всі проблеми можна було б  розв’язати, — переконаний чиновник. — Лише за цих умов Миколаїв відновить свою славу столиці кінного спорту. І вже нинішні молоді спортсмени здобуватимуть медалі майбутніх Олімпіад.