ПРИКРО

Творці фільму не змогли дізнатися про  публіцистичну спадщину видатного мікробіолога українця Сергія Виноградського 

Цей учений належить до когорти таких великих науковців, як Луї Пастер, Роберт Кох, Ілля Мечников. Нащадок гетьманського роду Скоропадських, Сергій Виноградський народився в Києві, працював у Петербурзі, Швейцарії, Франції, та найкращими роками свого життя вважав час, проведений у родинному маєтку на Хмельниччині. Був талановитим музикантом та господарником, проте справжнім його покликанням виявилася наука, в царині якої Сергій Виноградський зробив гідне Нобелівської премії відкриття — явище хемосинтезу, ввійшовши таким чином до плеяди найвидатніших «ловців мікробів» ХХ століття.

Петербург—Городок—Париж

Недавно в стінах Національної медичної бібліотеки було презентовано короткометражну стрічку про життя вченого. Ідея створити такий фільм у  доктора фізико-математичних наук професора Василя Шендеровського, котрий багато років невтомно популяризує знаних у світі, але не відомих на Батьківщині українських учених, виникла торік,   після  відкриття пам’ятника Сергієві Виноградському в містечку Городок на Хмельниччині, де в дорадянські часи був розташований маєток Виноградських.

Режисером стрічки виступив доцент Вінницького університету Леонід Філонов, а зйомки відбувалися в Санкт-Петербурзі, Городку, Парижі та в передмісті французької столиці Брі-Конт-Робер, де впродовж останніх тридцяти літ жив Сергій Виноградський. Деякі матеріали для стрічки знайшли в Одесі, де вчений перебував перед еміграцією. Зокрема, дані щодо свідомого винищення інтелігенції, коли за півроку двоє чекістів розстріляли в цьому місті близько 10 тисяч її представників. Поза сумнівом, така доля чекала б і Сергія Виноградського, та йому пощастило уникнути лещат більшовицького терору.

Багато років ім’я вченого було вилучене з історії української науки: про затятого супротивника більшовизму, автора публіцистичних праць «Этюды о большевизме» та «Царство ревидов» (революційних ідіотів. — Т.М.) за радянських часів згадувати забороняли. Нині особливе завзяття у привласненні імені видатного науковця виявляє наша північна сусідка, хоч на російських теренах ще років із десять тому це ім’я  було також майже не відоме.

Тепер Сергій Виноградський навічно оселився в своєму улюбленому Городку. Фото з сайту istpravda.com.ua

Вірус у кишені

Саме Сергій Виноградський певний час очолював Інститут експериментальної патології в дореволюційному Петербурзі. Йому та українцеві Данилові Заболотному цар Микола ІІ доручив не допустити чуми на терени Російської імперії. До речі, будівництво чумного інституту в Петербурзі, де мали проводитися досліди щодо подолання цього та інших вірусних захворювань, відзначилося промовистою деталлю, про яку оповів у стрічці професор Петербурзького інституту експериментальної патології Юрій Мазінг. Тоді для досліджень потрібна була так звана розводка вірусу чуми, котру  мав лише французький професор Еміль Ру. Тож Сергій Виноградський не вагаючись поїхав до нього і віз пробірку з речовиною просто в кишені! «Лише уявіть, наскільки це було небезпечно,  — каже Василь Шендеровський. — Можливо, у фільмі не до кінця розкрито властивий ученому фанатизм пізнання мікросвіту, дослідження різних мікробів, проте він був справді унікальною людиною в цьому».

Що цікаво: навіть російському професорові Юрію Мазінгу не вдається дістатися до архівів Сергія Виноградського, котрі зберігаються в Росії, зокрема його публіцистичної спадщини. Для українських дослідників вони тим паче не досяжні. Та що архіви — навіть подивитися в тамтешньому музеї книжку Виноградського «Мікробіологія ∂рунту» було не так просто.

Натомість у Парижі досить було листа від директора Інституту мікробіології та вірусології ім. Д. Заболотного академіка Валентина Підгорського й візитної картки професора Шендеровського, аби за чверть години учені потрапили до архіву, де їм надали для читання та фотографування всі папери Сергія Виноградського. Як-то кажуть, відчуйте різницю.

Rue de Serge Winogradsky

Відтак знімальна група відвідала й містечко Брі-Конт-Робер, свій маєток у якому Виноградський із сумом називав «ерзац-Городком»: ностальгія не полишала вченого до смерті… А в кадрах із фільму — вказівник: «Rue de Serge Winogradsky» в Брі-Конт-Робер. Себто  вулиця Сергія Виноградського. Данина французів пам’яті вченого.

Наприкінці зйомок у Франції Василеві Шендеровському вдалося потрапити на прийом до українського посольства. Хотілося, каже Василь Андрійович, аби воно було якось причетне до популяризації наших учених за кордоном. Просили небагато: відзначити річницю смерті видатного мікробіолога хоча б покладанням квітів на його могилу. Втім, 22 травня, в день смерті Сергія Виноградського, ніхто з офіційного представництва його пам’ять не вшанував.

Фільм, звичайно, не зміг умістити всього, що можна було б розповісти про цю феноменально талановиту людину. Та принаймні розкрив велич ученого, окресливши його життєвий шлях та творчий поступ. Завдяки особистостям на кшталт Сергія Виноградського ми мали б пропагувати себе в світі, а тут, удома, виховувати на їхніх прикладах дітей. Тому повернення імен світового виміру, яких дала українська земля, має бути одним із завдань державної політики.

Насамкінець. Відкриття Сергія Виноградського — явище хемосинтезу — достойне Нобелівської премії. Проте її лауреатом вчений так і не став. Це не перший випадок в українській науці: згадаймо Івана Пулюя, першовідкривача Х-променів, відомих нині як рентгенівські. Коли за це відкриття Нобелівську премію 1901 року присудили Вільгельмові Рентгену, Альберт Ейнштейн, котрий гостював у Івана Пулюя, сказав йому приблизно таке: «Іване Павловичу, ви повинні бути горді, що причетні до епохального відкриття. Але хто за вами стоїть? Які уряди? Які держави? Які гроші? А за Рентгеном — увесь світ».