Наполеон колись сказав: держава, яка не хоче годувати власну армію, з часом буде змушена годувати чужу. Проте розуміти цей вислів слід не лише у вузькому сенсі щодо їжі, а й ширше. Тож національне військо, тобто збройні сили країни, мають одержувати підтримку й допомогу не лише від високих військових чинів, а й від держави і всього суспільства. А це належне матеріально-технічне забезпечення, зброя, сучасна військова техніка, новітні технологічні розробки тощо. Тобто усе найсучасніше і найкраще, що є в державі.
Не всі дружини хочуть бути «мамо-татами»
А ще особливо в часи, коли триває війна, слід створити відповідні умови для проживання, навчання, повноцінної бойової підготовки, а також відпочинку й реабілітації тих, хто на передовій, і тих, хто пішов на ротацію. І лише за таких умов військовослужбовці, з одного боку, будуть спроможні якісно виконувати завдання захисту територіальної цілісності й незалежності своєї країни, з другого — зможуть зберегти власне життя та здоров’я.
На цьому наголосив представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з питань захисту прав військовослужбовців Святослав Стеценко, який нещодавно повернувся із зони проведення АТО.
Він відстежував стан дотримання прав і свобод українських захисників на Миколаївщині й Сумщині. Він розповів, що візити працівників офісу Уповноваженого до військових частин та підрозділів на передову і до пунктів дислокації постійні. А ще вивчають багато документів і скарги й звернення від військових, щоб вчасно й конкретно захистити їх там, де самі вони зробити цього не можуть. Також захищають права демобілізованих воїнів, поранених і родин загиблих героїв. А за результатами вивчення всієї цієї інформації складають акти реагування, які надсилають до відповідних державних органів. Проте, за словами фахівця, значна частина таких проблем досі залишається без належного реагування. Права військових залишаються незахищеними, що негативно впливає на боєздатність армії й на мотивацію тих, хто має намір укласти контракт.
Святослав Стеценко визначив найболючіші проблеми, про які дізнався під час моніторингу. Перша серед них, на думку фахівця — значне недокомплектування ЗСУ. Як відомо, у 2017 році українська армія формується лише із контрактників. Проте їх кількість нині значно менша, ніж було у 2014-му, коли військо формувалося з мобілізованих. Такий недокомплект призводить до значного перевантаження — і фізичного, й психічного — військовослужбовців. Через недостатність особового складу перебувати на передових позиціях у зоні бойових дій хлопцям і чоловікам доводиться дуже довго. І якщо раніше це було 3—4 місяці, то нині — по 8 місяців і навіть понад рік.
Як результат — кількість розлучень серед військових за останні кілька років значно зросла. І жінок можна зрозуміти. Звісно, одружуючись із військовими, вони знали, що чоловіків часто не буде вдома. Та не роками. А в цей час сини й дочки ростуть без батька, дружині доводиться бути для них одночасно такою собі «тато-мамою». Та ще й робити в домі не лише жіночу, а й чоловічу роботу: ремонтувати техніку, забивати цвяхи, колоти дрова тощо. І гроші, які отримує військовослужбовець і відправляє родині, цього не компенсують.
А ще через психічні бойові травми й брак належних умов для фізичної й психічної реабілітації військовослужбовців у них накопичуються чималі проблеми у стосунках у військових колективах, а в тих, хто уже звільнився, — в адаптації до цивільного життя. Адже постійний стрес шукає виходу. І колись помірковані розсудливі чоловіки перетворюються на знервованих і дуже агресивних.
— У кранах, на які орієнтується українська армія, якщо казати про стандарти НАТО, проводили численні дослідження стану бійців, що виконували бойові завдання, щоб визначити норматив, як довго військовослужбовець може перебувати в зоні бойових дій, де є повсякчасна загроза його життю і здоров’ю, без шкоди для психіки. І визначили: не більш як 75 діб. Бо далі настають психопереломи, які потім важко здолати. У нас таких нормативів немає, адже наукових досліджень із цього приводу не проводили. Саме тому, напевно, вважається, що 8 місяців перебування в зоні бойових дій для українського бійця припустимо й нормально, — розповів Станіслав Стеценко.
Житло орендують на власну зарплату
Та чи не найбільша проблема, на думку представника Уповноваженого, — стан забезпечення військовослужбовців житлом: особистими і казарменими приміщеннями та будівлями й спорудами в пунктах постійної дислокації.
— Деякі військові частини, бригади, сформовані в 2014 році, взагалі не мають у місцях дислокування умов для нормального життя. Моніторингові візити до з’єднаних частин, які розташовані в Сумській області в містах Конотоп і Шостка, свідчать про те, що численні давні публічні обіцянки високих військових чинів побудувати практичні багатофункціональні військові містечка досі не виконано. Наприклад, за планом Міноборони, будівництво казармених приміщень та їдальні у Глухові мали завершити до 30 травня 2017 року. Та насправді до закінчення там ще дуже далеко, — зазначив представник Уповноваженого.
Відповідаючи на запитання журналіста «УК», Станіслав Стеценко зазначив, що здебільшого у пунктах постійної дислокації військовослужбовці живуть у наметах. Навіть узимку в сильні морози. Дехто орендує житло в місцевого населення за власний кошт. Отже, відвоював, заробив, отримав і половину коштів має віддати, щоб було де у більш-менш комфортних умовах відпочити після бою.
Військовослужбовцям за контрактом рядового та сержантського складу ці витрати не компенсують. Та навіть офіцерам їх компенсують лише за певних умов. Але ж гроші, які заробляє військовослужбовець, мають іти не на забезпечення його службової діяльності — вони належать його родині. Бо дружина, діти й батьки, які чекають удома, мають за щось жити. І дуже добре, якби воїни були впевнені: доки вони воюють, держава дбає і піклується про їхні родини. Але коли військовий мусить витрачати зароблене на те, щоб створити собі елементарні умови для життя, відриваючи зароблене від сім’ї, не дивно, що в такого захисника вже і настрій не той, і мотивація відчутно слабшає.
Замість зброї — лопата
А ще, за словами фахівця, на навчальних полігонах хлопці змушені часто відволікатися на різні господарські роботи, а також на наряди і чергування. Тому часу на бойову підготовку в них майже не залишається. Але ж саме підвищення бойової майстерності — це те, чим вони мають постійно займатися. А не шукати, як себе зігріти, що поїсти, де помитися і переночувати.
Моніторинг показав, що в одній з військових частин Сумщини останнім часом значно зросла кількість звернень до лікарів із приводу інфекційних і загострення хронічних хвороб. Щомісяця половина особового складу відвідує лазарет. І все це через неналежні умови проживання.
— Але ж територія, де базується частина, навіть не належить Міністерству оборони. Тож якщо відомство і хотіло б щось покращити, воно не має права проводити там будівельні чи ремонтні роботи, навіть копійки не може вкласти, — наголосив представник Уповноваженого.
Серед плюсів Святослав Стеценко назвав значне покращення з 2014 року кількості та якості харчування військових. На його переконання, якщо десь і досі виникають із цим проблеми, то це недбалість суто на місцевому рівні. Також моніторинги доводять покращення постачання особистого майна, одягу і взуття для військовослужбовців. Тож переважно ці питання вирішують успішно. Проте, як мовиться, й там не без проблем.
Наприклад, у двох бригадах ЗСУ, де представник Уповноваженого нещодавно перебував із перевірками, йому доповідали: коли хлопці отримують комплекти форми, на ній вказано розміри, але згодом з’ясовується, що вони значно менші. Військові просто не можуть у них втиснутися. А що вже казати про те, щоб у такій формі навчатися чи воювати! Уявіть: у кремезного хлопця 52 розмір, а форму він отримує 46-го. Як йому в таке вбратися? Отже, той, хто шив цю форму, хвацько заощадив на тканині, а якщо називати речі правдиво, просто її вкрав. Хлопці скаржаться, але жодних заходів щодо того, щоб знайти винних (як серед постачальників, так і серед військових, які приймали обмундирування) та покарати їх, досі не вжито. Тож можливо, що такі зловживання триватимуть.
Отже, як бачимо, проблеми є, і, на жаль, чималі й поки що доволі поширені та системні. Резюмуючи, представник Уповноваженого ВР з прав людини з питань захисту прав військовослужбовців зазначив, що, на його переконання, більшість військовослужбовців, які нині перебувають у зоні АТО та на підготовчих полігонах, готові захищати свою країну та власні родини від загарбників, навіть ризикуючи здоров’ям і життям. І вони роблять це день у день, а іноді — віддають за це життя. Та безперечно, вони чекають на повну і всебічну підтримку і безпосередніх командирів, і держави. Ігнорування ж їхніх проблем, яких і досі чимало, негативно впливає на їхній настрій і мотивацію. Саме тому, на жаль, не кожен мобілізований стане контрактником.
Фахівець наголосив, що високі військові чини вирішити всі згадані питання не зможуть. Адже не самі вони встановлюють собі фінансування. І також стратегічно неправильно перекладати більшість побутових проблем наших захисників тільки на волонтерів і громадян-патріотів. Розв’язувати їх, переконаний він, слід спільними зусиллями: держави, військових і громадськості. Проте найбільші можливості тут має саме держава. Отже, від неї наші вояки-герої чекають найбільшого сприяння.
Ми в Google+