Валерій ТОМАЗОВ: «Ярослав Мудрий був для візантійців Георгієм»

Керівник сектору генеалогічних
та геральдичних досліджень Інституту Історії НАНУ
Валерій ТОМАЗОВ

Після кожного інтерв’ю з Валерієм Томазовим, очільником української генеалогії, завжди поверталася ніби з гостинцями з пра-пра-бабусиної скрині і казковим бентежним відчуттям, що їм там немає кінця-краю… 

— Пане Валерію, якими загадковими сюжетами із родовідних кореневищ почастуєте цього разу?

— Я взявся за майже недосліджену генеалогію купецтва. Про одну з потужних династій на півдні України, рід Маврокордато, 2010 року вийшла в Греції моя книга — на  замовлення тамтешнього видавця. Нині в нас готується її видання  українською мовою.

Дослідження роду Маврокордато привело мене до інших грецьких родів, тому що усі вони багато разів породичалися. Там просто не було випадкових шлюбів: одружувалися в певному колі, на дівчатах з певних родин. Два двоюрідні брати могли оженитися на троюрідних сестрах, причому тітка одного могла бути дружиною двоюрідного дядька другого.

Тоді в мене виникла ідея дослідити шлюбну політику і в українських селянських родах. За церковними правилами люди вважалися родичами спочатку аж до 7-го покоління (це Петро Могила встановив), а потім — до 4-го. І от з’ясувалося: попри заборони, родинні шлюби постійно відбувалися не лише у замкнутому дворянському середовищі, а й серед селян. Одруження з чотириюрідними сестрами там вважалося нормою, нерідко створювали сім’ї з троюрідними та, навіть, двоюрідними, дядьки женилися на двоюрідних племінницях. Заміж за представників іншого села майже не виходили. Існували в селах і замкнуті групування: наприклад, 6 родин постійно родичалися шлюбами між собою, а з іншими — ні. Проблема вийти заміж завжди була і серед дворянок, і серед селянок, а одруження з родичами, можливо, її вирішувало: адже батьки знали, за кого віддають дочку, та й земельні наділи тоді передавалися в межах одного села.

— А в прийми зяті приставали?

— З інших сіл — дуже рідко, а зі свого — таке траплялося. Коли в господаря обійстя були тільки доньки, а якщо й сини, то ще дуже малі, щоб мати помічника в господарстві, доки вони виростуть, одну дівчину він видавав заміж за приймака.

— Що ще здивувало вас у селянських шлюбах?

— Що деякі наречені применшували собі вік. Дивишся вінчальний запис: йому 27 років, їй 22. А знаходиш метричне свідоцтво про народження — і з’ясовується, що їй теж 27 років. Кажуть, це прикмета нашого часу, коли жінки виходять заміж за молодших чоловіків. Ні. І в давнину в селянських родинах дуже часто траплялося, коли жениху 19 років, а його обраниці — 25. Один шлюб вразив мене тим, що зовсім молодий хлопець оженився на вдові, старшій на 12 років. У дворянських родах чого тільки не було, а селянські вважаються традиційними. Але я кажу, що і в них усе було. Чоловіки там і на 20 років молодших за себе брали в дружини. Міф і те, що сільські дівчата виходили заміж дуже рано. Вони брали шлюб переважно в 22-24 роки, а нерідко і в 25-30. Гадаю, дівчат не дуже поспішали одружувати рано, щоб зібрати посаг, та й щоб вони ще попрацювали на батькове господарство.

— Про посаг у метричних книжках щось є?

— Ні. Але священик вів і так звані шлюбні обшуки. Він тричі, з деякими перервами, оголошував у церкві перед громадою, хто й коли створюватиме сім’ю, і питав, чи є в когось проти цього застереження. Наприклад, що наречений вже жонатий чи молодята — близькі родичі. Але судячи із записів, ніхто не заперечував. Одружувалися й на двоюрідних, а в шлюбних обшуках писали, що вони не родичі. І всі мовчали.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя були дуже розповсюджені шлюби дворянських хлопців із вихрестками — єврейками, які приймали православ’я. Батьки з обох сторін цього не схвалювали. Іудейкам не можна було виходити заміж за іновірців. І коли родини були проти, а священики відмовлялися вінчати, наречений віз свою обраницю до сільського храму в глибинці, де її охрещували, а потім з нею одружувався.

Останніми роками я використовую генеалогію, щоб дослідити, як успадковуються гени обдарованості у тих родах, які мали вплив на історію, культуру, науку. Наприклад, у роду Капіц, котрі були українського походження, кожен шлюб відбувався з дочкою дуже відомого вченого. Виявляється, недостатньо мати знаменитого батька чи дідуся: треба, щоб в усіх колінах родичалися з такими ж представницями наукових родів, і тільки тоді це впливає на успадкування здібностей.

— Що відбулося у вітчизняній генеалогії за останні вісім років, відколи ми з вами не спілкувалися?

—  Дивно: в Росії ця наука розвивалася дуже динамічно, а нині перебуває в стані стагнації. А от Україну вже називають регіональним центром європейської генеалогії.

Коли у 2011 році ми готувалися до нового циклу «Українських генеалогічних читань», які припинилися через матеріальні проблеми в 1997-му, Олексій Шереметьєв, дуже відомий колекціонер, закоханий в історію, сам запропонував допомогти фінансово. Він дотепер наш меценат.

Тоді запросили до Києва колег із  країн, колись причетних до створення української еліти: адже в різні періоди українські землі були під чиєюсь владою. Приїхали науковці з Росії, Білорусі, Польщі. Ми відмовилися від перекладачів: усі доповіді виголошувалися рідними мовами.

— І розуміли один одного?

— З’ясувалося, дуже добре. Складніше було росіянам, котрі спочатку сприйняли це в штики, але й вони якось призвичаїлися.

У травні 2013 року знову провели конференцію. Після авторитету попередньої вона вважалася престижною. Розширилася географія гостей: додалися литовці, а також румуни, які присвятили свою доповідь українським родам румунського і молдавського походження — Кантакузіним, Куликовським, Апостолам.

 При литовцях та румунах вже не послуговувалися кожен своєю мовою?

— Литовці доповідали російською. Поляків просили говорити повільніше. А для румун запросили перекладачів. Робимо  це і тому, що є країни, наприклад Білорусь, де нашим колегам не дуже часто випадає виступати рідною мовою. Тому даємо їм можливість почуватися білорусами в Києві…

— Чи прозвучало щось у доповідях  як відкриття?

— У кожній було щось нове для інших. Давньоруських князів, наприклад, ми знаємо переважно за слов’янськими іменами. А в них паралельно були ще й календарні, отримані при хрещенні, дуже часто нам не відомі. Деякі хрестильні імена з генеалогії Рюриковичів визначив наш молодий генеалог і сфрагіст Олександр Алфьоров — за печатками часів Київської Русі з приватної колекції Олексія Шереметьєва.

— Чому хрестили людину під одним іменем, а в повсякденні називали іншим?

— Відтоді як Київська Русь прийняла християнство, слов’янські імена в ній вважалися нецерковними, неканонічними. Вони потрапили до православних календарів тільки після кількох століть постійного перебування серед населення. Тому кожен князь мав одне слов’янське, династичне ім’я, а під хрестильним фігурував переважно у візантійських джерелах. Ярослав Мудрий, наприклад, був для візантійців Георгієм. За кимось із князів значилося й по два хрестильних імені. Матеріали, які увів у науковий обіг Олександр Алфьоров, тепер допомагають ідентифікувати деяких історичних осіб.

— Чим характерна сучасна українська генеалогія загалом?

— Трохи змінилася ситуація в ній на академічному рівні. Вже 4 роки існує в Інституті історії України сектор генеалогічних і геральдичних досліджень, який я очолюю, — його створив наш директор академік Валерій Смолій, оцінивши значення спеціальних галузей для історичної науки. Зараз відбувається динамічний розвиток саме наукової генеалогії, а раніше йому сприяли люди, які цікавилися власним родоводом,

Щодо загальних тенденцій української генеалогії, то  нині дуже актуальне видання джерел, які стають потім поштовхом для наших досліджень. Ось, наприклад,  публікуються «Присяги».

— Що це таке?

— Там списки козацької старшини, яка з усім військом присягала новому государю, коли змінювалися царі.

Зараз працюємо над проектом разом з росіянами, у видавництві «Старая Басманная» побачать світ українські родовідні книги, куди всі дворяни вносилися по губерніях. Вони вже перевидали Полтавську дворянську родовідну книгу, перше — дореволюційне — видання якої на сьогодні вже бібліографічна рідкість. А я зараз готую з ними до друку Список дворян Новгород-Сіверського намісництва, який у єдиному примірнику зберігається в Києві в Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського. Намісництва існували кілька років ще до губерній. До цього списку потрапило дуже багато козацької старшини, потім не затвердженої у дворянстві. Раніше було дуже важко простежити їхній родовід, а тут він уже зібраний.

— Пане Валерію, що у ваших останніх знахідках було особливим сюрпризом?

— Я вже вам колись казав, що вивчав рід Вернадських. А зацікавившись греками Маврокордато, дуже здивувався, коли з’ясувалося, що вони з Вернадськими — родичі. У родинних переплетіннях Вернадських —  і Микола Федорович Арендт, лейб-медик імператорського двору, котрий був поряд з помираючим Пушкіним. Після смерті Арендта його дружина вийшла заміж за Максиміліана Гейне, рідного брата видатного німецького поета, який теж був російським лікарем. А внучата племінниця Арендта Аріадна, співачка та письменниця, стала дружиною відомого художника Михайла Латрі — онука Айвазовського. Так от тітка цього Латрі була з роду Маврокордато…

— Що означає для вас генеалогія не лише у фаховому сенсі — просто як для людини?

— Ми повинні знати свій родовід. У цьому наша сила, відчуття причетності до своєї країни, до світу. У нас від предків зовнішність, риси характеру, вдача.

Генеалогія — це певний діагноз. Хто цим переймається, трошки по-іншому бачить світ. Для нас людина жива, доки вимовляється її ім’я. І коли дістаємо з метричних книжок та інших прадавніх джерел ці імена, то вважаємо, що повертаємо з небуття людей. Знаю генеалогів, які, дослідивши родовід, потім ставлять у церквах свічки за упокій предків, яких вони знайшли.

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Валерій ТОМАЗОВ. Народився 1968 року в Німеччині. Закінчив 1991 року історичний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, 1994 року — аспірантуру Інституту історії України НАНУ, де почав працювати молодшим науковим співробітником, а нині — керівник сектору генеалогічних та геральдичних досліджень.

Кандидат історичних наук. Дійсний член «Русского генеалогического общества» у Санкт-Петербурзі, «Историко–Родословного общества в Москве», член-кореспондент Міжнародної академії генеалогії.