Це один із найвищих показників  у співвідношенні не лише до загальної чисельності ЗСУ, а й порівняно з багатьма арміями світу. Представниці слабкої статі служать танкістками, артилеристками, командирами рот, взводів тощо. Офіцерські погони носять нині майже 5 тисяч жінок, 25,7 тисячі — особи рядового, сержантського та старшинського складу, майже 1,2 тисячі — курсантки.

Фото надав автор

Вступивши до лав Збройних сил, українки демонструють усьому світові, що можуть нарівні з чоловіками боронити державу, нести нелегку службу на фронтах. Радниця Головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань Вікторія Арнаутова зазначає, що на посадах командирів взводів нині служать 109 жінок, командирів рот — 12, начальниками відділень — 714, відділів — 75, начальниками управлінь — п’ять представниць слабкої статі. А головного інспектора головної інспекції Міноборони полковника Тетяну Остащенко призначено командувачкою Медичних сил ЗСУ.

Статус учасника бойових дій отримало понад 13 тисяч жінок, а державні нагороди за час проведення операцій АТО/ООС — 257, дев’ять з яких — посмертно.

Начальник служби зв’язків із громадськістю 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого капітан Надія Замрига — одна з військовослужбовиць ЗСУ. Народилася у Володимирі-Волинському на Волині в сім’ї військових. Батько, брати, племінник — усі носили однострій. Перше, каже, що запам’яталося після появи на світ, — батьків військовий кашкет. Пізніше —  військове містечко, військова частина, куди бігала до татка (на той час 51 механізована дивізія, в якій батько служив майором, начальником штабу артилерійського полку), виїзди з ним на полігони.

Середню школу Надія закінчила зі срібною медаллю і вступила до Української академії друкарства у Львові, яку закінчила 1997 року. «З вересня  1998-го розпочалося моє журналістське життя: спочатку працювала кореспондентом приватної газети у Володимирі-Волинському (на ті часи велике диво для ЗМІ). 2004-го перейшла на місцеву телестудію, в якій вже наступного року стала редактором. Досвіду роботи там набула величезного, що й дало змогу 2009 року за кошти однієї з міських громадських організацій створити ще одну міську газету. Працювала за сумісництвом редактором і на телебаченні, і в газеті».

Пані Надія каже, що задоволена своїм життям: «Не говоритиму гучних фраз, але до 2014 року відчула, що, мабуть, вичерпала себе в цивільній журналістиці.  Після кількох поїздок на схід України в перший рік війни зрозуміла, що треба змінювати життя. У лютому 2016-го оформила документи, поставила  підпис у контракті й пішла служити в механізовану бригаду, де на той час ввели у штати пресслужби».

У березні 2016 року Надія вперше виїхала на передову. Той день, каже, запам’ятала назавжди: «Поїхала з командиром бригади на позиції в Мар’їнку, аби зорієнтуватися на місці, де і які стоять підрозділи, познайомитися з людьми. Командиром бригади тоді був полковник Олександр Жакун, який дав чіткі інструкції: «Я іду швидко — ви теж, біжу — ви за мною, уважно дивіться під ноги і все помічайте». Наприкінці інструктажу попередив, що на цій ділянці фронту активно діють снайпери. 

Я зосередилася: іду, дивлюся, помічаю. Але жіноча натура взяла гору над безпекою: того дня вперше взула нові берці, й дуже шкода було їх забруднити багнюкою, тож вирішила обійти одну з калюж. Доки роздивлялася, як те зробити, відчула шалений удар в голову — аж зірочки засвітилися перед очима. Перша думка — ось і все, Надю, навоювалася, певно, снайпер тебе поцілив. Але одразу ж промайнула інша думка: якщо я здатна мислити, то це ще не снайпер». 

Насправді все було дуже банально та смішно. Доки Надія шукала сухе місце для нових берців, не помітила газової труби на шляху, в яку і вдарилася головою (на Донбасі вони ідуть поверх землі на висоті 1,5—2,5 метра). Відтоді капітан Замрига не шкодує взуття. Як і не рахує написаних матеріалів. До речі, за підтримки командира бригади пані Надія разом з офіцером служби зв’язків з громадськістю старшим лейтенантом Катериною Литвинчук випускає бригадну газету «Волинський щит», яку в межах співпраці безплатно друкує редактор газети «Наше слово» Олександр Назаренко з місті Мена Чернігівської області. Крім написання власних друкованих матеріалів, доводиться працювати із представниками ЗМІ, зокрема на передовій. А це сотні сюжетів, прямих етерів, радіоетерів. Прес-офіцер веде фото- та відеоархів бригади, освоює відеомонтаж для створення документальних відеоматеріалів про 14 бригаду.

«Із березня 2016 року  вже п’ять ротацій провела: одну — на Донеччині й чотири — на Луганщині, — ділиться Надія. — Невимовно важко було цивільного 2014 року, коли наш Володимир-Волинський захлинався сльозами та болем, зустрічаючи зі сходу труни із загиблими хлопцями. Стало ще важче, коли в армії гинули побратими, з якими кілька днів перед цим робила сюжет. Найбільше ненавиджу себе, коли доводиться ставити у фотошопі на фото хлопців чорну стрічку».

Нині Надія Замрига перебуває на відпочинку. Може більше уваги приділити 16-річній доньці Вероніці (мама називає її ще «3 в 1»: моє щастя, моя любов та моє життя, а також маминим  відтвореним Всесвітом). 

«Самостійне, відповідальне, цілеспрямоване  дитя, — каже пані Надія, — з дуже чіткими життєвими орієнтирами та принципами. Вона навчила мене правильно виконувати Гімн України, притискаючи кулак до серця, а також вивчити напам’ять молитву націоналіста. Що ж стосується планів... Мрію про маленьку хатинку, біля якої буде багато квітів, і про притулок для котів і собак, яких лікуватиму та прилаштовуватиму в добрі руки».