Свято життя, яке ніколи не минає

Володимир Бойко із села Конельські Хутори Жашківського району на Черкащині, скільки себе пам’ятає, мав справу з технікою. Він і до технікуму механізації в Умані тому вступив, що тягло до машин. Міг, забувши про все навколо, днями возитися зі старим двигуном, а коли той оживав під його вмілими руками, щасливішого за Володимира не було. Дорослим повернувся в рідне село, тут його з радістю прийняли в місцевому колгоспі. Незчувся, як і на пенсію провели.

Згадав про давні захоплення — баян, співи, вірші. У селі знають про цього місцевого байкаря, який по слово до кишені не лізе, навіть прозвали його Тичиною. Він гордиться цим. І досі радує односельців піснями, співає сам і в хорі. І не тільки в рідному селі, а й у сусідній Соколівці, а іноді й на районній сцені, у Жашкові.

Кмітливий розум та вмілі руки ніби вигадують різні штуки, до яких звичайна людина не додумається. Чому б, скажімо, не виготовити з різних відходів гарного птаха лебедя? І вже запрацювала думка винахідника. Заблищав сліпучим вогнем зварювальний апарат. А дружина тільки руками сплеснула, коли якось уранці побачила на подвір’ї білого лебедя. Побачили й односельці — давай фотографуватися біля птаха.

Замовлення посипалися як з рогу достатку. Виготовив їх уже десятків зо три. Молодята на весілля замовляють. Хто із сусіднього села, хто із Жашкова, хто з Черкас. Навіть із Житомира приїжджали.

Його хату важко не помітити. Подвір’я Бойків — ніби з казки. Там, дивись, кумедні пластикові поросята, з яких квіти ростуть, попід хатою — гриби з пляшок і трубок, он пальма, виготовлена зі шланга і пластикових пляшок, соняшники з жовтих та зелених каністр. На воротах — павичі із пляшок з-під кефіру. Хвости зробив із компакт-дисків, а голову — з кефірної пляшки.

Тільки видається вільна хвилина — він уже майструє. Дружина звикла, зайвих запитань не ставить. Тільки внуки, буває, питають: що, мовляв, діду робите? А дід крякне, ніби похлинувся чим, та й одказує: «Цяцьку роблю. Щоб весело було».

Не любить він сумувати. Подобається, щоб сміялося все, раділо. Та й сам на жарти мастак. Ось так, жартуючи, й свого портрета виготовив із тоненького дроту. У формі старшого лейтенанта — як спогад про колишню армійську службу. Тонка робота, копітка. Потрібно ж, аби впізнавали. Такий собі подарунок зробив торік на 75-річчя.

…Увечері, коли село засинає, Володимир Васильович сідає на приступці й розтягує потихеньку свою гармонь. Ті звуки кличуть його в молодість, у свято життя, яке ніколи не минає. А то й заспіває — про долю, яка хоч і нелегка, зате вдячна, щедра на радість.