Статті

Це здається трохи дивним — зібрати в ретроспективу на честь ювілею Незалежності стрічки, де ця Незалежність жодним чином не підноситься, не героїзується, а виступає не більш ніж тлом, і не сказати привабливим, для звичних пристрастей звичайних людей. І люди ці живуть, кохають, роблять і виправляють помилки в епоху, яку їм не судилося обирати. «Ми вирішили підійти до Незалежності з усіх ракурсів, крім лобового й офіційного», — пояснює один із кураторів проекту працівник Національного центру Олександра Довженка Станіслав Мензелевський. Українська ретроспектива VII Одеського міжнародного кінофестивалю мала назву «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана». 

Якщо одним словом, то вони неймовірні! Рушники й сорочки, оздоблені вишивкою настільки вишукано, що дивишся й не розумієш, як могли людські руки зробити таку красу! Особливо ті вироби, в яких використано різні техніки, дрібні візерунки й рукотворне мереживо. У деяких з них бачу дивовижні картини, вималювані чарівною голкою. Але спершу хочеться подивитися на найдавніші зразки: які були уявлення про красу кілька століть тому? І заступник директора Музею Івана Гончара Юрій Мельничук, який добре знається на українській вишивці, сам вишиває, навчившись цього в бабусі й мами, а згодом хобі зробив роботою, показує фрагменти тонкої тканини в бурих плямах часу з вишуканим шовковим розписом гладдю та гаптуванням золотими і срібними нитками. Це частина підризника XVIII століття. 

Пам’ятаю з дитинства, як у наше поліське село заїжджали гончарі з Чернігівщини, які міняли свою гончарську продукцію на інші речі. Череп’яного краму в них були повні мажари, а глиняного свистунця чи сопілку вони могли просто подарувати. Потім перестали приїжджати. У побуті з’явився посуд із сучасних матеріалів. Так само гончарство зникло б і на Полтавщині, зокрема в Опішному, попри те, що тут працювали великі керамічні заводи. Якби не знайшовся чоловік, нащадок древнього гончарського роду, якому таки вдалося втримати давнє ремесло від занепаду. Разом з однодумцями він не тільки поновив у селищі виробництво кераміки, а й створив у козацькому містечку Національний музей-заповідник українського гончарства, відомий нині в усьому світі. Про це й бесідуємо з нагоди 30-річчя музею із його засновником, а нині генеральним директором Олесем ПОШИВАЙЛОМ. 

Нині цю родину, що живе в селі Ганичі Тячівського району на Закарпатті, уособлюють три покоління. Представниця четвертої генерації — Гафія Візичканич, пам’ять про яку матеріалізована в сотнях барвистих килимів і яка прославила село далеко за межами рідного краю, залишається з ними у світлинах. Усі в цій родині живуть культурно-мистецькими цінностями, вкладаючи в цю загальнонародну ниву й особисті зернятка. Служіння високому, працелюбність, патріотизм — для усіх в родині не порожні слова. 

Коли зайшла до виконавчого директора Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяни Грещук, вона ніяк не могла дати ради надокучливій сльозі, пояснивши свій стан так: «Я нарешті знайшла свою родину — через 46 років!» І мені стало не до коментаря про децентралізацію. Ця невигадана історія, вочевидь, типова для західноукраїнських родин, але водночас у кожної  своя. 

«Як я малим збирався навесні іти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками», — ці слова з відомої пісні «Два кольори» щемним болем віддаються у серці, коли згадую мою неньку, яка свого часу також вишила мені сорочку і рушник на щастя, на долю дала. Щодня дивлюся на цей рушник і в уяві спливають нелегкі повоєнні роки дитинства. Голодний 1947 рік, колинічого було з’їсти, від голоду паморочилася голова, не було сили ходити, а треба ж нарвати на леваді щавлю, проростів очерету, накопати корінців козельків (так називали у нас рослину, схожу на кульбабу), піймати в копанці рибки, яка залишалася після великої весняної повені того року. Все це було основною поживою, а пізніше — квіти білої акації, потім ягоди шовковиці, яким не давали дозріти.  

Містечко Підгородне нині притулилося зовсім поряд з обласним центром — під «городом». А з’явилося воно набагато раніше «города», задовго до майбутнього Катеринослава і навіть Кодацької фортеці (побудована на березі Дніпра на теренах сучасного міста Дніпра поляками 1635-го). Біля річки Кільчень розташовувалася козацька слобода, перші письмові спогади про яку датовані 1602 роком. На перехрестях шляхів (нині тут перетинаються чотири райони Дніпропетровщини) у давнину багато народу з’їжджалося на ярмарки. Жили в слободі вільні козацькі люди — воєводи, старшини Запорозької Січі з родинами. І навіть за часів кріпацтва в Російській імперії жоден збіднілий житель цього поселення не став кріпаком. А там, де козаки, завжди і кобзарі на бандурі грали, бойовий козацький дух піднімали, який живе у цій місцині понині. 

На ній представлено понад 400 творів живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва сучасних українських митців майже з усієї країни. Широке гео графічне представництво забезпечило експозиції образно-стилістичне розмаїття. Створити непересічну презентацію мистецьких інтонацій вдалося й за браком обмежень. — Ми відійшли від торішнього експерименту молодіжної виставки, бо вважаємо, що коли всі художники, незалежно від віку, візьмуть участь у цьому великому проекті, то він стане насиченішим і масштабнішим. Так і сталося, — пояснює очільник Дирекції художніх виставок Національної спілки художників Ігор Волощук. 

Коли на початку 1980-х у Наталки Білоцерківець з’явилася поезія «Ми помремо не в Парижі», за словами її авторки, «ніхто не уявляв, що хоч болючі, але все-таки демократичні процеси відбуватимуться, що в той Париж взагалі хтось може поїхати… У момент написання цього вірша  в мене був розпачливий песимістичний настрій, відчуття, що все закінчується». Але з тих строф усе тільки починалося. У 1991-му львівський рок-гурт «Мертвий півень» отримав першу премію на фестивалі «Червона рута» — за пісню «Ми помремо не в Парижі», що згодом стала знаменитою в Україні і в зарубіжжі як «гімн втраченого покоління». 

Реформи в Україні охоплюють дедалі більше сфер. І для земельних відносини настав час для змін на краще. Для громадянина важливо зменшити кількість необхідних відвідувань відповідних державних органів. Так, з 1 січня 2016 року набули чинності зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Зареєструвати власність чи інші права на землю можна через місцевий центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), який приймає документи для держреєстрації речових прав на нерухоме майно, або у нотаріуса. Саме після реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, виникає, змінюється чи припиняється відповідне право. Правила реєстрації прав на нерухоме майно, у тому числі на земельну ділянку, визначені, зокрема Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, яка також набула чинності 1 січня 2016 р. 

Цьогорічний випускник Олександр Бугайко з Броварів, що на Київщині, відправив у нокаут зашкарублий стереотип про те, що, мовляв, технарі дружать лише з формулами й геть далекі від лексики й фразеології. Так, Сашко склав тести з математики й фізики на максимальні 200 балів з кожного предмета, а з української мови й літератури теж взяв високі бали — 198. Завдяки рекордним результатам із ЗНО хлопчина увійшов у трійку найкращих по всій Україні. 

Зустріч глави держави з особовим складом 16-ї окремої бригади армійської авіації, яка відбулася в межах його робочої поїздки на Львівщину, дала відповіді на чимало запитань, які турбують нині українське суспільство.

Питання повернення наших співгромадян з полону проросійських бойовиків, що нині паплюжать український Донбас, надзвичайно болюче для країни. Особливо для тих, хто щодня очікує звістки від рідних і переговорних груп. Саме з родинами наших полонених на сході земляків зустрівся Президент Петро Порошенко й спробував вселити в них іскру надії.  

Завітавши якось до читальної зали центральної міської бібліотеки міста Дніпра і запитавши «Урядовий кур’єр», з подивом дізналася, що цього року періодичних видань тут не передплачували — міська влада не надала коштів ні на газети й журнали, ні на нову літературу. Відзначила ще один прикрий факт: один читач попросив скопіювати статтю з журналу, але ксерокс не працював, як і дев’ять інших. На їх обслуговування також не було коштів. 

Головна проблема державних установ, що опинились у так званій сірій зоні поблизу лінії розмежування, де не припиняються бойові дії, — це кадри. 

Що нині має показувати українське телебачення й кіно, яких жанрів не вистачає вітчизняному глядачеві? Відповідаючи на це запитання, чимало експертів, які вивчають такий попит, згадують і світлі сімейні історії, і майстерно заплутані детективи. Пропонують знімати й музичні комедії, пам’ятаючи, що востаннє це робили на кіностудії Довженка в 1970-х, коли екранізували оперети. 

У цей незатишний час нам усім потрібна єдність, прикладом якої і став Сорочинський ярмарок, куди з’їхалися гості з Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Львівської, Полтавської, Одеської, Рівненської, Івано-Франківської, Сумської, Харківської (50 промислових підприємств), Чернігівської, Луганської та Донецької областей. Щоб заохотити, з донеччан і луганчан навіть містового не беруть. Про це повідомила керівник проекту «Сорочинський ярмарок» Світлана Свищева. Та що там містове. На Сорочинському навіть поїсти можна по-людськи, бо ціни залишилися приблизно на торішньому рівні. 100 грамів шашлику — 30 гривень, порція борщу — 25, супу — 20, овочевий салат — 20. Це в середньому. А якщо вже з грошима зовсім сутужно (то чого тоді їхати на ярмарок?), а їсти дуже хочеться, можете утамувати голод одним вареником за 10 гривень (4 вареники коштують 25). Це меню для найбідніших, бо насправді кухня тут на будь-який смак.  

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ: Партія диктатури і диктату Призабута спадщина Каменяра Єврейська актриса з українського Таганрога 

Центральному державному архіву-музею літератури і мистецтва, що розташований на території Національного заповідника «Софія Київська», виповнилося піввіку. З цієї нагоди розмовляємо з директором унікальної установи Оленою ЧИЖОВОЮ. 

Стартувала перша в історії перевірка соціальних виплат. Таким чином планується «вивести на чисту воду» фіктивних переселенців, котрі незаконно отримують державну допомогу. Та ця робота деінде вже набуває ознак порушення основних прав людини.