Минулого місяця з відомої далеко за межами Криму української школи-гімназії в Сімферополі пішла її багаторічний директор Наталія Руденко. Під тиском так званої самооборони та міських чиновників вона вимушено написала заяву про звільнення. Цьому передувала заява Міносвіти Криму про нібито «внутрішню домовленість» перетворити українськомовну гімназію на російськомовну.
Це стало лише першим кроком на шляху русифікації освіти на півострові, що відбувається нині прискореними темпами: за інформацією мобільної групи правозахисників в АРК, оприлюдненій у Фейсбуці, цього літа вчителів за рахунок відпустки змусять пройти перекваліфікацію на російську навчальну програму.

Чим ближче зовнішнє незалежне оцінювання, тим традиційно більшає в Інтернеті звабливих пропозицій купити завдання та відповіді до цьогорічних тестів. В Українському центрі оцінювання якості освіти (УЦОЯО) наполегливо радять не вестися на це шахрайство, оскільки укладання тестів, виготовлення макетів та друк тестових зошитів відбувається в умовах суворої конфіденційності, отож ця інформація не може бути відомою будь-кому доти, доки абітурієнти не закінчать працювати над тестом. «Радимо учасникам зовнішнього оцінювання не користуватися такими послугами. Ви неминуче будете ошукані. Підтвердження цього — численні факти подібних дій, які мали місце в попередні роки», — повідомляють в УЦОЯО. 

«Урядовий кур’єр» починає цикл публікацій про підготовку до сезону літнього оздоровлення дітей в Україні в умовах фактично втраченого для відпочинку Криму.  В якому стані місця дитячого відпочинку? Куди відправити дитину? Ми вирішили почати з Одеси. 
Дев’ятирічний Назарко із Запоріжжя сам захотів прочитати Шевченкові поезії й продекламував їх із неабиякою майстерністю, не потребуючи жодних знижок з огляду на вік. А потім з дитячою безпосередністю розповів, як добре йому в «найкращому дитячому таборі»: «Тато з мамою казали, що раніше найкращим у нас був «Артек», а зараз — ось цей».

Не вперше співаю осанну туристичній Херсонщині, а вона не перестає вражати ще незвіданими перлинами. Цього разу відкриттям став Бирючий Острів.
Півгодини від Генічеська на швидкісному глісері — і нас зустрічає зовсім інший світ. У ньому діють закони природи, тому брати наші менші, які його переважно населяють, не надто переймаються присутністю людини. Перед нашою вантажівкою-позашляховиком раз по раз, наче граючись, стрімко проскакує довгий ланцюжок ланей, а ось невелика група статечних оленів до гостей поставилася стримано: навіть не поворухнулись, тільки поглядом провели. Цих видів копитних тут тисячі, а є ще муфлони, кулани, косулі… Про пташине царство — окрема мова. 

Цю доброзичливу людину добре знають краєзнавці Волині: заслужений працівник культури України Анатолій Квасюк авторитетний у галузі збереження й оновлення творів мистецтва та артефактів.
Створення чудотворної ікони Холмської Богоматері, якій віддав 15 літ свого життя герой матеріалу, деякі віряни приписують апостолові євангелістові Луці. Тим часом фахівці впевнені, що безцінний сакральний скарб, який нині є головною духовною святинею Музею волинської ікони, створений у Візантії в X—XI столітті. Є й припущення, що ікона може бути копією з давнішого оригіналу.

Після розмови з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, який вважає, що правду про Другу світову краще видно не з високих трибун, вознесених над блискучими парадами, а в пожовклих фото з родинних альбомів, кілька днів не міг написати ні рядочка. Усе думав: а чим же є День Перемоги для моєї родини? Який слід залишила на полотні саме мого роду та страшна війна?
Про свого діда Федосія пам’ятаю мало. І ще менше знаю про його фронтові будні — буквально кілька історій.
Історію про те, як скупався у студеній волзькій воді після влучення німецького снаряда в баржу, якою переправляли вояків у Сталінграді. З усіх виплив лише дід. Руки від колоди, в яку вчепився у пошуках порятунку, на березі ледве відчепили.

На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.

Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.

Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.

9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.  

Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія.