На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.

Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.

Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.

9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.  

Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія. 

Як ніколи актуальні ікони святих воїнів, написані подружжям київських художників Софією Атлантовою та Олександром Клименком. Вони експонуватимуться в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва до 25 травня. А на відкритті цієї виставки, присвяченої всім українським воїнам — захисникам Вітчизни, доктор мистецтвознавства Михайло Cелівачов згадав, як колись «заплакав, заридав, умив сльозами свого ворога-неприятеля» уродженець Македонії королевич Марко, убивши його. «Бо це був лицар значно сильніший і достойніший, ніж він сам». І наголосив: «Лицарство і воїнство завжди було пов’язане з благородством, зі своєрідною військовою чесністю. Ці якості втрачені в ХХ столітті».  

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ

Півострів воїнської слави і… генеральської ганьби

«Пропаща сила»

Хто створив зло?

Злочин без терміну давності

У перші повоєнні роки офіційно вживалось дике по своїй суті визначення «українсько-німецькі націоналісти», за допомогою якого радянські ідеологи вкорінювали у свідомість людей знак рівності між нацистськими окупантами й тими, хто повстав проти «сталінського порядку». Уже згодом узаконили більш адекватний термін «українські буржуазні націоналісти», хоча з таким же правом можна назвати Жовтневу революцію 1917 року… дворянською, адже більшість її вождів на чолі з Леніним — аж ніяк не пролетарії.  

1944 рік увійшов  в історію як такий, що в протиборстві з німецько-фашистськими полчищами Червона Армія провела десять великих оперативно-стратегічних операцій від Ленінграда до Криму. Значна частина з них була на українській землі.
Гітлер розумів, що з втратою України розвалиться вся фашистська оборонна стратегія. Тому на цьому напрямку німці сконцентрували свої найміцніші стратегічні сили — групу армій «Південь» (командувач Манштейн) та групу «А» (фон Клейста). Вони мріяли відновити оборону по Дніпру і налагодити сушею зв’язок з військами, що були закупорені у Криму. З цією метою було зосереджено 1 мільйон 760 тисяч живої сили, 16 800 гармат, 2200 танків і штурмових гармат, 1460 літаків. 

У житті є те, що дається людині тільки один раз. У військових — це ще й присяга. Захисники нашого з вами спокою дають клятву вірності Батьківщині, яка не залежить від жодних умов і обставин. На жаль, наш непростий час показав, що для деяких присяга перетворюється на розмінну монету, за яку можна купити квартиру, посаду та інші матеріальні блага. Але є й інші приклади. Люди, для яких честь і вірність присязі є важливішим за будь-які матеріальні блага і навіть життя, дають нам віру в справедливість і силу її захищати. На них завжди тримається армія і загалом держава. На щастя, таких людей у нашій країні — більшість.

Ім’я командира Севастопольської бригади тактичної авіації полковника Юлія Мамчура вже знають мільйони людей на різних континентах. Він та підпорядкований йому військовий колектив продемонстрували всьому світові, як людина в погонах має служити Батьківщині. Із появою в мережі Інтернет відео, на якому командир безстрашно веде беззбройних підлеглих під прапорами відбивати в російських окупантів захоплені робочі місця, полковник Мамчур став символом опору українських військових. Сьогодні Юлій Мамчур — наш співрозмовник. 

Написала заголовок-підзаголовок і одразу згадала старий одеський анекдот. Радше не весь, а його підсумкову фразу: «Про що б ви там не говорили, а їхати треба!». Раджу це зробити всім, у кого є можливість трохи перевести подих. Бо напруження зашкалює, будь-яке спілкування серед звичного оточення зазвичай зводиться до політичних баталій, внутрішній спокій підірвано, а що корисного можна зробити в такому стані?
А тим часом в Одесі… Передусім, як хвилі об берег, розбиваються лякалки про сепаратистські настрої містян. Насправді збурення мають ну дуже локальний характер, та й ті, за словами одеситів, «привнесені, бо не в культурі нашого багатонаціонального міста з’ясовувати стосунки».