Прошу слова

Наша хата стояла на невеликому узвишші, з якого всю довколишню місцевість видно немов на долоні. Зовсім поряд петляє й виблискує проти сонця вузька степова річка. Понад нею зеленіють густі чагарники та дерева, а трохи далі високою стрімкою стіною нависає жовта глиняна круча. «Отією дорогою зайшли німці, й там довго їхній згорілий танк стояв», — іноді розказувала й показувала моя прабабуся. Ще дошкільнятами ми із сусідом і тезкою (хлопчаків тоді здебільшого називали на честь першого українського космонавта) аж тремтіли від збудження. Де у світі справедливість? Ну чому ми не народилися раніше? Та ми б під час війни навіть гори звернули!..  

Прочитала на одному з чернігівських міських сайтів, що вже три роки як першачкам заборонили задавати домашнє завдання. Зовсім ні! Це триває здавна. Ще одинадцять років тому, коли мій син пішов до класу шестирічок, відкритого на базі старшої групи дитсадка, вчителька повідомила: «Так, не маю права!» І тут же безапеляційним тоном додала: «Але задаватиму!» 

Мій дядько по маминій лінії Федір Мироненко загинув під Кенігсбергом на початку травня 1945-го. Незадовго до цього писав додому, що війна завершується, і він ось-ось приїде у своє рідне село на Слобожанщині. Згодом, коли прозвучали переможні травневі залпи і всі чекали родичів-визволителів додому, на адресу його батьків, а моїх дідуся і бабусі, надійшла похоронка. У ній повідомляли, що син пропав безвісти, а де саме — не відомо. Але пошуки тривають, щоправда, наскільки результативними вони будуть, у похоронці не повідомляли.  

У народі вже охрестили практику вкидання депутатів у сміттєві баки «сміттєвою демократією». Розпочавшись у столиці, такі спроби «люстрації» блискавично, немов вірус Ебола, ширяться в регіонах. І ось уже в Кіровограді активісти кинули у сміттєвий бак одного з депутатів обласної ради, бо «він не голосував за висловлення недовіри до новопризначеного голови облдержадміністрації». Під крики «Ганьба!» активісти так само «люстрували» заступника голови Рівненської облради Олександра Данильчука. Далеко неоднозначна реакція в суспільстві на побиття в Одесі народного депутата Нестора Шуфрича. 

«Громадянине начальнику, у вільній Україні я обійматиму лише одну посаду — редактора опозиційної газети». Ці слова нерідко цитують, характеризуючи В’ячеслава Чорновола. У спогадах російського історика і дисидента Михайла Хейфеца, що також відбував покарання в мордовських таборах, цією фразою в’язень начебто відповів на запитання гебіста, яку міністерську посаду в незалежній Україні він хотів би обійняти. У цьому посиланні криється відоме «Богу Богове, кесарю кесареве». Тобто кожному своє, кожен має займатися своєю справою. Невідомо, чи злукавив Чорновіл у розмові з представником репресивного органу, однак життя внесло свої корективи. Бо за реальної незалежності України В’ячеслав Максимович вів активну політичну діяльність, очолював Львівську облраду, був обираний депутатом Верховної Ради, а на перших президентських перегонах посів друге місце, отримавши майже чверть голосів виборців. Вражаючий результат для багатьох нинішніх «професійних» політиків.

Знову телепростір заполонили «найпатріотичніші патріоти». Доконче «шустрять», аби переконати нас, що лише вони вміють, знають і можуть. Пригляньтеся довкола — скілечки білбордів понатикували, понаклеювали, поначіпляли оті осінні солов’ї України. Виготовлення й розміщення трьох таких рекламних щитів дорівнює вартості бронежилета, який порятує комусь життя. Скажу інакше: три білборди оголюють й так беззбройних наших дітей. Справжній цвинтар безіменних українських вояків зостанеться після отих виборчих баталій.  

«У  радянських — власна гордість», — написав колись Володимир Маяковський. А сучасні росіяни мають аж дві гордості. Це «Кримнаш» і «Газнаш». Уявляю картину. Сидить десь у глибині однієї з російських губерній такий собі Ваня, який у Криму ніколи в житті не був, а газу в нього в будинку зроду-віку не водилося (таких населених пунктів у Росії безліч), і пишається, що в нього є Крим і є газ. 

Ось наче попросив слова — і не зрозуміло, про що ж говорити. Невже варто розпочинати дискусії з розряду «чи можна красти ложечки в гостях і чи доцільно мочитися у під’їзді»? Чи можна просто посеред вулиці відгамселити гуртом несимпатичного чиновника або політика? Таке запитання просто безглузде, якщо припустити, що в Україні існує хоч якась влада. Якщо ні, тоді запитання має сенс і, по суті, єдину відповідь. Її англійський мислитель Томас Гоббс запропонував ще у XVII столітті: природний стан суспільства за браком загальної влади він назвав «війною всіх проти всіх». 

Лінія політиків, які ініціювали бойові дії на сході України, почала різко розходитися з лінією Президента, що взяв курс на вихід з війни та забезпечення мирних умов для відродження країни. Цей висновок можна зробити, зауваживши передвиборчий розкол нині правлячих сил і об’єднання частини людей із президентського оточення в окреме виборче угруповання. 

У середині серпня спробувала купити євро у Рівному: не для заощаджень — валюта була потрібна на дорожні витрати до Франції, куди саме збиралася. Міняйли за один євро вже тоді правили по 19 гривень. На моє здивування, чому так дорого, один із них, не моргнувши оком, випалив: «А ви що, не знаєте, завтра Росія вводить війська в Україну. То завтра буде 20, післязавтра — 25 і, відповідно, далі…» 

Нещодавно їздив до рідні у Санкт-Петербург. Мої знайомі не вважали цей візит до північної столиці слушним, особливо в час військового конфлікту. І наводили історію одного українського журналіста, який поїхав до своєї дівчини у Воронеж, а натомість потрапив до місцевого слідчого ізолятора. Але навіть такий вагомий аргумент не подіяв на мене. 

Днями пригадалися мені слова цієї популярної пісні Софії Ротару. І вони ж були останніми, що написала по Інтернету своїй нині вже колишній подрузі з Росії. А познайомилася я з нею рік тому у Всесвітній мережі. Однаковий вік, сімейний стан, улюблені фільми та література, тож спілкувалися практично щодня. І тоді навіть не замислювалися, що вона — росіянка, а я — українка. Разом бідкалися, що погано знаємо англійську. Між собою листувалися російською. І ще півроку тому мене це аж ніяк не зачіпало, бо яка на ті часи була різниця…