Прошу слова

Кілька днів тому зателефонували з Глухівської райдержадміністрації з пропозицією, як і торік, узяти участь у традиційному травневому вшануванні пам’яті Тараса Шевченка. Саме територією цього району пролягала остання дорога труни з прахом Кобзаря, коли він назавжди повертався на Чернечу гору під Каневом. Тож у селі Шевченкове з минулого року відновили традицію проведення пам’ятних заходів. 

У Краснодонському районі, у колишній гірничій виробці, вхід до якої перекрило підмитим дощами грунтом, завалило хлопчину віком 23 років. На поверхні залишився тільки мобільний телефон. За ним постраждалого й ідентифікували. Односельці одразу викликали рятувальників. Бідна худенька мати поривалася рити пісок сама, навіть своєю хворою рукою. Друзі молодика схопилися за лопати. 

Порушник законів, правил і норм моралі шкодить рівно стільки, скільки йому дозволяють. Схоже, в столиці таким дали зелене світло. От і діють вони за принципом: «Посади свиню на лавку, а вона й ратиці на стіл». Особливо це добре видно навесні, коли відкрились усі приховані смітники і нанесені місту рани нахабними його жителями. Настав час прибирання: влада оголошує суботники, аврали, повідомляє про мільйони гривень, виділених на благоустрій. Але мовчить про головне: «Чисто не там, де підмітають, а там, де не смітять». З цим у столиці найбільша проблема. Народжена вона безкарністю тих, хто за рахунок ближніх облаштовує власний комфорт. 

Україна після ратифікації Конвенції про права інвалідів взяла на себе зобов’язання щодо забезпечення прав людей з особливими потребами на отримання відповідної освіти, роботи, житла. Для виконання цих зобов’язань Кабінет Міністрів ухвалив постанову про Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року». Але передбачені заходи і виділене фінансування витрачатимуть намарно, якщо стан справ із працевлаштуванням молодих інвалідів залишиться таким, яким він є нині.  

Днями трапилася освітянська інформація, що не могла не зацікавити. У деяких школах на Київщині, в Луганську, окремих інших регіонах країни як своєрідний факультатив пробують запровадити уроки… риболовлі. Несподівано? Багатообіцяюче? Захоплююче? Авжеж. Бо, як стверджують організатори і учасники такої новації, це дає змогу «вполювати» не одного, а цілу зграю зайців. І насамперед — наблизити навчально-виховний процес до природи, а саме річок, водойм, пташок і, звісно ж, риби — тієї самої, без якої не можна уявити жодної великої води. 

Зранку приплентав сусід, щоб разом пошукати причину свого кепського самопочуття. — Чого в мене у голові шумить, в роті пересохло і кволим себе почуваю? — сумно питає з порога. Бачу, в дружини засвербів язик, аби висловити популярну версію вранішніх страждань. Однак вона вчасно згадала, що неборака непитущий, бо, за його ж словами, «свою цистерну вже видудлив», тому мовчки пішла шукати якусь пігулку. 

Картина, яку довелося бачити ще на початку 90-х, досі не йде з пам’яті. Поблизу центрального ринку в Сумах біля входу в магазин лежав юнак 20–22 років. Худий, виснажений, він силкувався підвестися, однак рухи в нього були рвійні, конвульсійні, розмашисті — на п’яні зовсім не скидалися. Коли під’їхала карета «швидкої» і медики оглянули пацієнта, стало зрозуміло: хлопець добряче передозувався наркотиками. І забрали тоді його не до витверезника чи міліції, а до наркологічного диспансеру. Як зараз чую слова однієї жінки, яка стояла поруч: юнак уже не жилець на цьому світі, дні його пораховані. І вона мала рацію. 

Дбайливі батьки завжди переймаються не лише тим, що їсть, носить їхнє чадо, чим грається, а й у яких умовах грається. Останнє можна легко проконтролювати вдома, чого не скажеш про вулицю. Особливо важко це робити, коли дитячий майданчик у дворі не обгороджений. А такі, на жаль, майже всі.  Ось і заходять на них не лише маленькі діти, на яких вони і розраховані, а всі, кому заманеться. І якщо гойдалки та гірки виживають після набігів підлітків (у них чомусь постійно виникає бажання щось зламати), а лавки — після посиденьок веселих компаній, то майданчикам неодмінно в прямому значенні цього слова підмочують репутацію чотирилапі друзі людини.

Не пробачу. Тим, хто нищить Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, — не пробачу. Тим, хто лобіює передачу найцінніших лісів цього заповідника під забудову. Тим, хто таким чином нищить Ялту і весь Південний берег Криму як курорт, як унікальну оздоровницю. Мова про майже тисячу гектарів лісів, які хочуть забрати у Ялтинського заповідника. Офіційно — для «розвитку» селищ Великої Ялти. Неофіційно — для дерибану під забудову. Але хоч би якою була причина вивести з-під суворої охорони зарості кримської сосни та ялівцю — результат буде один: втрата величезною територією Південного берега Криму курортної функції. Втрата найціннішого — кліматичного чинника. Який забезпечує — поки що — лікування бронхолегеневих та багатьох інших захворювань. 

Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода. Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ... 

Найбільшим віднайденим до цього часу в Україні захороненням жертв комуністичного терору є Биківнянські могили під Києвом, де покояться до 100 тисяч так званих ворогів народу. Протягом піввіку цей злочин приховувався від народу, і тільки наприкінці 1980-х під тиском громадськості рештки розстріляних, що валялися в лісі (близько 7 тисяч), було зібрано у велику могилу. Вона була належним чином оформлена з написом, що в ній поховані жертви німецько-фашистських загарбників, і відкрита напівтаємно шостого травня 1988 року. Однак ситуація в Україні складалася так, що тільки четверта урядова комісія була змушена прийняти правильне рішення, і вже через рік брехливий напис було збито.  

«У Києві біля консерваторії хтось посіяв жито, і маки від здивування зацвіли голубим» — ці рядки з білого вірша Ігоря Орача, талановитого українського поета-філософа, котрий, на жаль, залишив наш світ на злеті творчого життя понад 40 років тому, пригадалися в зв’язку вже з власним журналістським відкриттям: посаджені на столичному Хрещатику нинішньої, короткої як спалах зірки весни червоні італійські каштани виявилися звичайними кінськими, з традиційними для цього різновиду білими квітками і формою листя.