«У Києві біля консерваторії хтось посіяв жито, і маки від здивування зацвіли голубим» — ці рядки з білого вірша Ігоря Орача, талановитого українського поета-філософа, котрий, на жаль, залишив наш світ на злеті творчого життя понад 40 років тому, пригадалися в зв’язку вже з власним журналістським відкриттям: посаджені на столичному Хрещатику нинішньої, короткої як спалах зірки весни червоні італійські каштани виявилися звичайними кінськими, з традиційними для цього різновиду білими квітками і формою листя.

Та й розвиваються ці багатостраждальні саджанці неоднаково: вочевидь не дуже комфортно переселенцям з далекого Апеннінського півострова на нашій землі. Поливання щоденне їм потрібне й інший догляд, бо, погодьтеся, маленьке дерево чимось схоже на дитину, яка вимагає щоденної уваги.

А оскільки поблизу будинку консерваторії вже давно не висівають колись популярних тут маків, то й червоніти за тих, хто обіцяв усього за 6,8 тисячі гривень (кожне деревце з двохсот!) ощасливити киян та гостей нашого міста диво-деревами, яких би не жерла ненаситна каштанова міль, фактично нікому. Не склалося і поготів!

Щоправда, це не перша спроба столичної влади здивувати платників податків їхнім же коштом у сфері озеленення. Торік напередодні європейського футбольного чемпіонату до Києва нібито вже привозили «золоті» за ціною саджанці каштанів з ромейських країв. Навіть зрізали перед цим молоденькі липи в центрі столиці, що вже встигли прижитися. А вже цьогоріч, тільки-но зійшов сніг, переважно хворі чи всохлі деревця поспіхом викорчували і вивезли на смітник.

Про це тепер хтось із організаторів своєрідного каштанового «шопінг-імпорту» заледве згадує. Мовляв, з’їла все клята міль та ще й знайшла спільну мову з італійськими (повіримо на слово?) деревами.

Виходить, маленька, проте всесильна комаха, як і її близька родичка, що понад усе полюбляє вовну, вкотре загрожує завдати істотної шкоди мундирам столичних очільників. Тож чи не час принаймні замислитися: хто і чому заповзявся шляхом віртуального озеленення мегаполіса випорожнити міську скарбницю перед наступними виборами.

Ідеї підкидаються найрізноманітніші: то кожного року нову штучну ялинку за півмільйона гривень підсовують, то квітковий годинник нібито з швейцарським механізмом (?!), що безперервно ламається, рекомендують. Чи, приміром, тішать пропозицією прикрасити місто на Дніпрі мільйоном троянд. Та, кажуть, ця широко задекларована на загал керівництвом столиці справа лише на перший погляд красива й приваблива.

Як вам пояснить будь-який фахівець, що знається на озелененні міст, вона надто затратна і найшвидше безперспективна. Тим паче, що ніхто не зробив бодай спроби проаналізувати, наскільки потрібно збільшити штат Київзеленбуду, щоби впорати це квіткове море: придбати і висадити саджанці, поливати їх у спекотну пору, обробляти від хвороб та шкідників, вкривати від морозів узимку, обрізати зайві пагони навесні, зрештою, вберегти від бажання несвідомих городян зрізати букет чи викопати кущик.

Чому ж так спритно, легко і, головне, безкарно вилітають спільні грошики киян, зокрема й ті, котрі держава повертає місту на виконання столичних функцій на кожну сумнівну дурничку? Водночас уперто відкладаються в довгу шухляду такі задавнені проблеми, як реконструкція Бортницької станції аерації, яка загрожує щонайменше екологічним лихом. Нездійсненною мрією все ще залишається плановий, а не хаотичний ремонт міських доріг, ямковий марафет, яких кияни та гості столиці називають не інакше як мертвому припарка. А під казкову колискову про спорудження метро на Троєщину засинає вже друге покоління жителів цього віддаленого спального району.

Чи не тому, що зліплена «з того, що було» Київрада, яка мала б суворо контролювати кожну копієчку на суспільні потреби, давно втратила будь-які важелі впливу на дії міських чиновників. Та й сесійні засідання її останніми роками можна без перебільшення назвати боями без правил. Утім, брак таких правил якраз і є надійною ширмою для ухвалення деяких сумнівних рішень.

Дні її повноважень, як відомо, невпинно добігають кінця нинішнього травня. Проте наші найголовніші законники на Печерських пагорбах замість невідкладного призначення дати наступних виборів столичного органу місцевого самоврядування і його голови все ще продовжують перейматися гамлетівським запитанням у новій інтерпретації: «Бути чи забути?»

Тим часом ненажерлива каштанова міль, що не «зламала зубів» на заморських саджанцях, вишукує чергову жертву у вигляді статті столичного бюджету. Апетит, як відомо, приходить під час їди…