Прошу слова

Шумить, гуде і зітхає розімліле від спеки гаряче-гаряче місто. А в ньому виблискує проти сонця прохолодна-прохолодна гладінь ставка (річки, озера). А на березі відпочивають спітнілі та засмаглі-засмаглі аборигени. І періодично лишають вони гральні карти, пляшки та наїдки, і залюбки пірнають-пірнають у спокусливу водойму… Хіба не казка? Особливо для жителів Донецька. Щоправда, без деяких сучасних нюансів не обійтися. Адже колись у казці, якщо бралися комусь морочити голову, грізно наказували щось таке: «Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що…» 

У післямові до чемпіонату Євро-2012 колеги-журналісти наперебій розповіли про декалітри випитого інтуристами пива, звалища сміття, яке залишили культурні європейці після себе, а також провели перші паради статистики футбольного заходу. Однак, гадаю, не помічена одна цікава деталь футбольного дійства. Точніше, вона помічена, але інтерпретована, як на мене, не зовсім правильно. Бо йшлося не про щось дрібне (як ото сміття), а про саму суть сучасного футболу. А що може бути важливішим оцінки? Хіба пиво?  

  Громадськість має право висловлювати свою думку з будь-якого приводу. А більше того — якщо її інтереси кимось ущемляються. Ось тільки робити це потрібно в рамках закону. Здається, з цим не посперечаєшся. Протестувальники, які брали участь в акції на захист української мови в Черкасах, відкрито порушувати правопорядок нібито не намагалися і, як заявляють, цілком легітимно зібралися на центральному майдані для висловлення своєї позиції.

Інтернет заполонив наше життя. Просто дивно, як раніше обходилися без свіжих новин, електронних бібліотек, он-лайн переглядів телесюжетів, фільмів і передач, віртуальних подорожей, спілкування в соціальних мережах… Ми стали відчутно прогресивнішими, та чи зробило це нас кращими? На перший погляд  ні, на другий — категорично ні. Чому? Та тому, що саме Інтернет поруч із позитивними речами дав можливість виставити на широкий загал також усе найгірше, що здатне продемонструвати людство. І найбільш неприємним у цьому плані є стан культури спілкування.  

Народна мудрість стверджує: якщо людині постійно казати, що вона, вибачте на слові, свиня, та обов’язково зарохкає. На жаль, нині розвелося надто багато спеціалістів з пророцтва очікування гіршого замість того, щоб вказувати (а ще краще — показувати на власному прикладі), як не опускатися до тваринних інстинктів.  

Кілька днів тому зустрів знайомого, якого ледь упізнав. Завжди бадьорий і свіжий, він аж осунувся від блідості. Без зайвих розпитувань  пояснив,  що ледь не оддав Богу душу, бо отруївся …  грибами. Добре, що тільки дегустував. А якби з’їв більше, то кінець міг би бути й летальним. Тепер, сказав, на все життя зрікається такого делікатесу. 

У  Красному Лучі п’ять сотень жителів вийшли на мітинг та вимагали  довічного вироку міліціонеру, який з особливою жорстокістю вбив свою дружину. Злочин стався рік тому після святкування першого дня народження синочка. Чоловік, убивши матір своєї дитини, за даними слідства, холоднокровно вмився, написав записку, мовляв, ні про що не шкодує, взяв сина та поїхав в іншу область. По дорозі викинув однорічну дитину на узбіччя. Того підібрав випадковий свідок і таким чином урятував життя хлопчаку. 

У XXI столітті піддані королівства, якому близько півтора тисячоліття (я про Іспанію), навчилися поважати себе і короля, якому не дозволяють бути «голим», особливо тепер, коли в демократичній президентській Іспанії він, як у Великобританії, є особою суто представницькою, уособленням історичної традиції, поваги до неї, свого минулого і сьогодення. 

Холодним душем на голову стала чергова порція оприлюдненої соціологами інформації: українська нація пасе задніх щодо індексу щастя. Хто й коли ввів у широке користування цей показник, уже не важливо. Є навіть думка, що індекс вигаданий, аби ще принижувати вже і так принижених. Однак коли дивишся в метро на обличчя співвітчизників, то сумнів закрадається. А може, соціологи не тільки гроші заробляють, а ще й чесно працюють?  

Нещодавно довелося бути свідком повчальної розмови. — До людей, — говорив голова правління Укрмолпрому Василь Бондаренко керівникові заводу, — треба ставитися так, як хочете, щоб ставилися до вас. Пропонуючи споживачам неякісну продукцію, ви прагнете матеріальної вигоди. А про здоров’я тих, хто їстиме ваші вироби, думаєте? Підриваючи власний авторитет, ви ганьбите державу… 

Ця  історія розпочалася ще в грудні 2010 року в невеликому мальовничому містечку Боярка, що поблизу Києва. Тоді представники Києво-Святошинського районного підрозділу ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» замінили старі електролічильники на нові. 

Хто доглядає корів, шампанського не п’є. Бавляться ним ті, хто доїть село. І чим успішнішими себе вважають, тим ширшають на околицях поселень цвинтарі й додається в домівках селян п’яних від насолоди шампанським іншими. Такі реалії сьогодення, які за двадцять останніх років несправедливість возвели в ранг норми. Вкотре про це нагадали в Київській області (щоб не забували, хто став господарем не лише багатства держави, а й людської долі), коли одного ранку величезні автомобілі проторохтіли до залишків ферми. Ніхто тоді й вусом не повів. Мовляв, нас уже нічим не здивуєш. Лише тривожно закричали ворони. З надривом, розпачем, сполошним тремтінням. Кажуть, не на добро… Кому? Справжні власники корів його вже давно не знають. У тих, що завантажували недоєних і непоєних тварин, своє розуміння добра і зла.