Прошу слова

Тролейбус із пасажирами, що рипів, кректав, стогнав, гудів, цокотів і ривками рухався вулицею, більше нагадував, даруйте, сміттєвоз. Адже більшість пасажирів стали втіленням давнього вислову: «Все своє ношу з собою». Точніше, у цьому разі вони не тільки везли те «своє», а й щедро ділилися ним з навколишніми. Щоб знали! 

Мабуть, немає дня, щоб з-поміж нинішніх проблем не називали дефіциту кадрів, насамперед керівних. Що вже казати про брак фахівців робітничих та інших спеціальностей, якщо знайти досвідченого менеджера-управлінця стає дедалі більшою проблемою. 

На день народження прийнято говорити іменинникові лише приємне. Тим більше, що армія України цього заслужила, довівши в боях, що її вояки вміють захищати країну не лише на показових навчаннях і військових маневрах, де ворог умовний, а сценарій дій ретельно розписаний до найменших деталей. 

Вочевидь, водії й пішоходи — люди з абсолютно різних реальностей, кожна з яких вважає себе чи не панівним видом відносно іншої. Водії не дуже люблять пішоходів, особливо коли ті перебігають дорогу в неналежному місці та ще й мало не кидаючись під колеса. А водій ще має встигнути загальмувати, бо якщо зіб’є представника панівного пішохідного виду, то ще й винен буде. Тут кермувальників можна зрозуміти. 

Нещодавно зі своїми близькими переглянув чудову виставу в театрі імені Івана Франка «Самотня леді». За сюжетом у старій квартирі мешкає відома в минулому актриса, народна артистка СРСР Леся Богданівна. Не так через матеріальні проблеми, як від самотності героїня бере квартиранта. Таким чином в її домі з’являється Савва. Він приїхав підкорювати столицю з Полтавщини і прийшов за оголошенням головної героїні зняти у неї кімнату. Стара леді й Савва у перший же день його появи у квартирі Лесі Богданівни спілкуються, пізнають одне одного. Літня жінка розмовляє з хлопцем вишуканою українською мовою, у неї прекрасні манери, вона вихована у найкращих традиціях і безперечно уособлює приклад великої української інтелігентки, яка любить свою Батьківщину. 

Останнім часом складається враження, що наша країна — це мікс суцільних антипрофесійних пропозицій. Якщо раніше сумлінному героєві, котрий хотів лише заручитися стабільним конкурентним доходом, потенційні роботодавці пропонували віддалений спосіб співпраці, то нині це здебільшого подачки. 

Граната була справжньою, бойовою. «Ф-1», або лимонка, яку черкащанин тримав просто під подушкою, вибухнула, щойно господарі квартири полягали спати. Перед тим було застілля зі спиртним. Один чоловік загинув, ще одного і жінку поранено. 

Загибель кожного з наших захисників — непоправна трагедія для його рідних і близьких, яку допомагає пережити моральна підтримка всіх оточуючих і кожного з нас. А тепер уявіть, що із зони АТО привозять убитого, про якого кажуть, що він не герой, бо, мовляв, застрелився. 

Давно не розраховую на допомогу чоловіків. Усе вирішую й роблю сама. Самостійність виявляється навіть в елементарних побутових моментах. Не реагую на простягнуту з авто руку, майже ніколи не підпалюю від запропонованої запальнички, дякую, як доросла тьотя, коли молодик поступається місцем у громадському транспорті. Не кажу вже про інші звички, які приклеїлися до сучасних жінок. Я не пані й не леді. 

— Онучко, запитай у своїх вчених науковців, чому той Голодомор був у 1932 році, — звернулася до мене бабуся, коли я 1975-го почала навчатися в університеті. — Може, вони там знають. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти. То був організований жахливий голод! Це я тобі як свідок кажу. Стільки людей повмирало... А який гарний урожай зерна тоді був! А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів, які вночі пробиралися по колоски, розстрілювали. І досі не розумію, чому люди мали з голоду помирати. І під кулі йшли, бо діватися не було куди. А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, почорніли, пропали. І людей багато пропало... Через отих, оскаженілих... нелюдів... 

Дзержинський міський суд на Донеччині виніс обвинувальний вирок трьом бойовикам із проросійських незаконних збройних формувань «ДНР», які влітку 2014 року жорстоко вбили 16-річного жителя Краматорська Степана Чубенка. Досудове розслідування під процесуальним керівництвом Краматорської місцевої прокуратури встановило, що юнака, який їхав додому через Донецьк, спершу незаконно позбавили волі, а 28 липня у селищі Горбачево-Михайлівка Пролетарського району Донецька В. Погодін, Ю. Москальов та М. Сухомлинов розстріляли його з пістолета кількома пострілами в голову біля траншеї. Усіх трьох карателів заочно засуджено до довічного ув’язнення. 

Вона ледь ішла, спираючись на палицю: видно було, що кожен крок робить з надзусиллями. — Ви на свято в бібліотеку? — вже майже запізнюючись на те саме свято, запитала жінку, підставивши їй руку, щоб допомогти.