«Якось їду в маршрутці, пасажирів не так багато, а водій проїжджає повз зупинку. Тут пасажирка, яка сиділа поруч зі мною, вигукує: «Навіщо ж ви пропустили зупинку? Там же стоять люди, і мій батько теж, ми до лікаря маємо йти! Він стара людина!» І знаєте, пасажири накинулись на ту жінку, мовляв, ви чому нервуєте водія, він має спокійно їхати, щоб нас живими довезти, а то он скільки машин у кюветах опиняється. Жінка ще намагалася щось сказати, однак кілька пасажирів на неї визвірились так, що вона замовкла. Тільки сльози потекли, каже: «І так завжди. Водії роблять, що хочуть. Бачила раз, водій зайняв місця для якихось своїх знайомих і гроші з них не взяв, а бабцю стареньку з машини просто висадив, мовляв, чекай пільгового автобуса. А коли щось скажеш, то інші пасажири починають захищати водія, мовляв, не чіпайте його, хай їде спокійно, і скажіть «спасибі», що взагалі нас везе».
Прошу слова
От дивні якісь ці росіяни! Ну хочете ви увічнити свого імператора на честь 15-річчя славного правління, то й вилийте його із золота! Ні, це не комільфо — так відверто виявити власні азійські риси. А тут якийсь витончений розум народив просто фантастичну і багатозмістовну ідею — встановити на честь 1000-річчя преставлення(!) київського князя Володимира (15 липня 1015 року), який хрестив Київську Русь, пам’ятник у Москві! Щоправда, його відкриття заплановано чомусь на 4 листопада цього року
Такої пожежі, як спалахнула ще у понеділок на базі «БРСМ-Нафти» у селі Крячки неподалік Василькова, кажуть люди, навіть пожежні не пам’ятають з 60-х років минулого століття. Хто міг, той кинувся на боротьбу з вогнем. А решта киян і жителів області, без перебільшення, із завмираючим серцем відслідковує події в Інтернеті. Не можу відірватися від відео з величезним стовпом вогню, оповитим чорним димом, і я – цієї ночі сиділа до другої години, переглядаючи найсвіжішу інформацію, що оперативно з’являється у мережі. Не спалося ще й тому, що почало дерти у горлі, яке розболілося, як мовиться, на рівному місці.
Битва за межу — тема хрестоматійна. Така собі стародавня забавка українців. Ідеться про власну межу, про город чи присадибну ділянку. Адже саме вони є причиною суперечок. Пам’ятаю, моя покійна бабуся Параска з Хмельниччини завжди воювала із сусідкою бабою Настею за шматок городу. «Ось бачиш, — казала Параска Іванівна, — залізла вона своїми бараболями прямісінько на мій город. Це ж моя земля. Чому ця земля має працювати на когось?» Я бабусю заспокоювала, мовляв, не слід сусідські добрі стосунки псувати такими дрібницями.
Ця війна перевернула все: вчорашнього друга, що сьогодні перетворився на ворога-«ополченця», безжально викреслюєш із пам’яті; люб’язну і, здавалося, милу сусідку, яка з піною на губах почала самозабутньо «кримнашити» й оголювати «расєйські» корені Донбасу, нестримно, зі словами «чемодан — вокзал — Росія», запраглося власноруч запакувати у валізу, а всіх навколишніх мимоволі починаєш ділити на своїх і чужих. Чорне і біле. І жодних інших кольорів. Вони вигоріли в полум’ї перших же пострілів російських ракетних установок на Луганщині й Донеччині. Лишилися ми і вони. А ще — тисячі знедолених наших громадян, змушених утікати з пекла війни та рятувати своїх дітей.
З 1 червня 2015 року змінено правила перевезення осіб пільгових категорій. Нововведення записано у Законі «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», ухваленому торік наприкінці грудня. Вони істотно скорочують кількість пільговиків, яких і справді забагато навіть для розвинених економік, не кажу вже про нашу.
Учора дорогою на роботу почув по радіо несподіване привітання: «Є люди, які сьогодні вранці вже напідпитку і посміхаються частіше звичайного, — це журналісти. У них завтра свято». Я здивувався і мимоволі усміхнувся. У нас, журналістів, із почуттям гумору все гаразд, і гарний жарт спозаранку додає особливого імпульсу нашій роботі на весь день. А ще час нині невеселий, і тому зі святковим настроєм — проблеми. У колишні, мирні часи все було по-іншому. Були й піднесений настрій, і святкові усмішки із самого ранку, але за останній рік багато змінилося — і в країні, і в професії. Змінилося і наше професійне співтовариство.
Торік улітку дружина знайшла у поштовій скриньці повістку зі Святошинського РВК м. Києва. Як законослухняний громадянин я пішов до військкомату, де уточнили мої дані й видали мобілізаційне розпорядження. Згідно з Конституцією та ЗУ «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», з оголошенням мобілізації я, не чекаючи повістки, зобов’язаний був з’явитися до РВК протягом шести годин. На звороті вказано документи і речі, які слід мати із собою. Усно ж пояснили, що знадоблюсь я хіба що для захисту рідного міста.
Філателія і нумізматика — фактично два найвідоміші види колекціонування із кількох сотень. Якщо поштові марки — захоплення здебільшого ентузіастів-безсрібників, то серед нумізматів переважає солідніший контингент, здатний викласти до півмільйона гривень навіть за сучасну золоту монету, не кажу вже про раритети.
«Антикорупційні» альтфатери (сміттєві баки) не раз ставали у Чернівцях улюбленою зброєю боротьби громадських організацій із чиновниками і посадовцями. Збурені активісти виставляли їх перед облдержадміністрацією й обласним управлінням МВС. Щоправда, лише для антуражу. Але якось натовп таки кинув у контейнер і прокотив центральною вулицею одіозного керівника одного з лікувальних закладів міста. Опинився він там не випадково. Трудовий колектив і пацієнти неодноразово звинувачували його у хабарництві й розпалюванні конфліктів.
Пригадую, коли вчився у третьому класі, одного дня до нашого сільського клубу приїхали якісь люди з району. Сусідка тоді сказала моїй матері, що вони набирають учнів до музичної школи. Я мріяв навчитися грати на піаніно ще змалечку, але, зваживши на фінансові можливості матері (окрім мене, вона сама виховувала ще моїх брата і сестру), вирішив проситися до класу баяна — інструмент дешевший. Але то було лише моє рішення. Не сказавши нічого матері, я побіг до сільського клубу. Знайомство із районними гостями закінчилося для мене прийняттям до музичної школи.
Коли читаєш про можновладців у інших містах і країнах, які поміняли службові автівки на велосипеди, починаєш вірити в чудеса. Адже досі на вулицях Чернігова, приміром, розсікали лише обвішані торбами з городиною дачники. І ще екстремали бавилися на високих східцях місцевого драматичного театру. Тепер як одна з прикмет важливих перемін подекуди в обласному центрі з’явились місця для паркування велосипедів. Та не скажеш, що вони користуються величезною популярністю. Напевне, жителі міста ще не звикли до таких зручностей.