Самоврядування

Серед міст Черкащини Умань ніколи не пасла задніх. Громада міста завжди виокремлювалася прогресивними поглядами, неординарними підходами. А надто нині, коли вся планета взяла на озброєння концепцію сталого розвитку. Як вважає міський голова Ірина Плетньова, ця парадигма не тільки відповідає духу ХХI століття, а й спонукає до пошуків нових шляхів поступу, аби добитися, як ідеться в Концепції сталого розвитку населених пунктів, зміцнення економічного потенціалу, створення повноцінного життєвого середовища для сучасного і майбутніх поколінь на основі раціонального використання ресурсів.

Голова постійної комісії Черкаської обласної ради з питань агропромислового розвитку та земельних відносин, голова обласної асоціації фермерів і приватних землевласників Віктор Гончаренко на одному із зібрань в обласній раді якось зауважив: «З 1 липня ринок землі набуває чинності, він уже навис, як дамоклів меч. Але механізми ринку ще й досі не відпрацьовані…»

Як журналістові мені часто доводиться бувати на залізничній станції Фастів. Щоразу звертаю увагу на петлюрівський вагон — музей на колесах, який стоїть у сквері за приміщенням нового вокзалу на спеціально змонтованій колії. Як стверджують історики, 1 грудня 1918 року саме в такому вагоні керівники Української Народної Республіки та Західно-Української народної республіки підписали так званий передвступний договір про об’єднання земель в єдину державу.

Історичні та природні перлини краю — неоціненний капітал, завдяки якому можна і треба наповнювати місцеві бюджети. У цьому переконана селищний голова Ірина Карабут. Вона нарікає, що раніше ні в кого не доходили руки до широкого й ефективного задіяння туристичного потенціалу Краснокутщини. Нині, коли децентралізація надала жителям сіл і міст важелі управління та розпорядження місцевими багатствами, а від вагомості бюджетів громад залежить добробут і комфортність проживання людей, треба шукати і реалізовувати нові можливості отримання доходів. І вже слід скористатися тим, що дарувала природа й історична минувшина.

Десять загальноосвітніх шкіл різних ступенів та дев’ять дитсадків — така освітня мережа у Крупецькій територіальній громаді Дубенського району на Рівненщині. На 250 квадратних кілометрах розташовано 25 населених пунктів, що входять до складу громади, в якій 9,5 тисячі жителів.

Те, що Харків дедалі настійливіше наступає на прилеглі до мегаполіса села, включаючи їх у свої межі, радує далеко не всіх сільських жителів. З одного боку, не треба перебиратися в місто з усіма його благами цивілізації, бо воно саме прийшло до вашого обійстя. Як у випадку з Циркунами. З іншого, це порушує самобутній устрій села, його традиції, звички, єднання з природою. А вона тут воістину благодатна. З півночі до селища примикає великий лісовий масив, населений кремезними дубами, а між Циркунами та Черкаськими Тишками на березі річки Харків розкинувся сосновий ліс. Та й щодо благ цивілізації, тут циркунівцям нині є чим похвалитися.

Зайве говорити, наскільки непросто нині вітчизняним бібліотекам, а разом з ними й читачам. Надто це стосується жителів сільської місцевості й насамперед глибинки, де про книжки якщо і згадують, то здебільшого в минулому часі. У багатьох селах бібліотечний вогник давно згас. Однак, на щастя, така ситуація не скрізь.

Нині невелика Рівненщина вийшла на друге місце в Україні за рівнем зростання доходів місцевих бюджетів. Є й чимало проблемних питань, що стримують цей поступ. Можливості їх вирішення в непростих реаліях шукали народні депутати, представники виконавчої влади та голови територіальних громад Рівненщини на регіональній платформі Асоціації міст України в Дубні. Що ж болить громадам найбільше і чи всі можливості задіяно для економічного зростання?

До кабінету голови Іваньківської громади Уманського району на Черкащині — черга. Чимало селян прийшли, щоб вирішити свої питання. У будівлі колишньої сільради, а нині центрі територіальної громади, просторо й затишно. Тут зроблено ремонт, стоять зручні крісла, за скляною стіною приймає відвідувачів працівник центру надання адміністративних послуг.

За сім кілометрів від станції метро «Бориспільська» праворуч від траси Київ — Харків лежить село Щасливе. Воно завжди виграшно відрізнялося від інших, що тулилися до 18-кілометрівки першого українського автобану міжнародного зразка Київ — аеропорт «Бориспіль». Нині й поготів: Щасливе, яке займає площу понад 920 гектарів і де офіційно 6,5 тисячі жителів, а неофіційно — понад 10 тисяч, стало центральною садибою створеної в липні 2020 року Пристоличної об’єднаної територіальної громади.

З Васильківським районом Київської області пов’язане майже все моє свідоме життя. У селищі Калинівка пішов до школи 1963-го. Повернувшись після служби в армії, ще п’ять років їздив щодня з Василькова на заняття до Київського університету. А після кожного курсу влітку проходив практику, точніше, працював у штаті в редакції районної газети «Шлях Ілліча». Залишив рідний край хіба що 1982-го, коли після закінчення вишу отримав направлення на роботу в коростишівську районку Житомирської області «Ленінським шляхом». Але 2001-го повернувся на Київщину і вже остаточно оселився із сім’єю у Васильківському районі, побудувавши тут добротний будинок.

Чотири місяці минуло відтоді, як на місцевих виборах українці сказали «так» укрупненим і новоствореним територіальним громадам. До них належить і Бучанська міська, яка об’єднала 14 населених пунктів Бабинецької та Ворзельської селищних, Блиставицької, Гаврилівської, Луб’янської, Здвижівської, Мироцької та Синяківської сільських рад. Тож її площа зросла до 261,18 квадратних кілометра, а населення — до майже 55,1 тисячі осіб.