Суспільство

У мого знайомого Степана Одаренка є собацюра, неначе вовк. Степан каже, що це англійська вівчарка. Тулуб жовтий, а писок і кінчики вух — чорні. Ночами бігає навкруг хати, гавкає з усякої причини та перехожих від паркану відганяє, бо протоптали стежку прямо по кущах хризантем, які посадила стара Одаренчиха. — Пес іще молодий, і його треба вчити, — розповідав Степан. — Чіпляється на всіх своїх, багнюкою вимазує, а не дай Бог залишити на ніч білизну на шнурові, то миттю роздере на шмаття або стягне і вляжеться на ній спати. 

Із наближенням року Жовтого Земляного Собаки за східним календарем значно більшає охочих розповісти про свої симпатії до цих чудових чотирилапих друзів. А своєрідним хітом серед таких висловлювань стає класична фраза: «Що більше пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки». Із цим важко не погодитися. Водночас ризикну поділитися і власними спостереженнями: що більше пізнаю собак, то менше подобаються люди. Точніше, навіть не самі вони, а запозичені ними найнегативніші суто собачі риси. І саме тому для окремої частини Донбасу й для всієї України настає вже п’ятий собачий рік. Бо маємо дуже промовисті нинішні реалії й факти собачої поведінки представників роду людського. 

Старий 2017 рік наша сім’я могла зустріти без ялинки. Вже до цього йшлося. Тому що коли я 31 числа під обід приїхав на центральний ринок Полтави, ялинок там уже не було. Тільки в окремих місцях помітив втоптану в сніг соснову хвою. Як таке могло статися? Я живу в Полтаві з 2001 року, і ще ніколи такого не траплялося, пухнастих лісових красунь тут можна було без проблем придбати ще й у перший день нового року, причому недорого. Не вірячи своїм очам, я розгублено озирався навсібіч. 

Відійшов у минуле ще один рік нашого протистояння російській агресії. І кінця-краю їй не видно. Та на порозі велелюдних свят — Нового року і Різдва Христового — дивитимемося в майбутнє з надією, сподіватимемося на ліпше у власному житті й житті держави. Може, найближчим часом таки здійсняться щирі побажання з різдвяної колядки: Хай буде щаслива вся ваша родина — радуйся! Вся ваша родина і вся Україна — радуйся! 

Цю маленьку приземкувату хатину у сумській глибинці — селі Линове навряд чи знають у культурно-мистецькому світі. А живе в ній людина, співочий талант якої відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Лукерія Кошелєва, якій днями виповнилося 93 роки, належить до унікального слов’янського субетносу горюни, який дивом зберіг самоідентифікацію й особливості: архаїчні звичаї, вірування, говірку, одяг, ремесла, побут. А найголовніше — унікальні співочі традиції, що характеризуються п’ятиголоссям. Науковці й досі не можуть розгадати таємниці їхнього походження. Співрозмовниця «УК» — одна з останніх представниць горюнів співачка Лукерія КОШЕЛЄВА. 

Епопея звільнення наших військових з полону незаконних збройних формувань таких самих фейкових недоутворень окупованого Росією Донбасу нагадувала своєрідний телемарафон у прямому ефірі за участі всієї небайдужої частини українського суспільства. Укотре після агресії так званої братньої країни відчулося плече ближнього, неабияка згуртованість зовсім не знайомих одне з одним людей.  

У Розумівську загальноосвітню школу І—ІІІ ступенів Долинської сільради на Запоріжжі щодня приїжджають здобувати знання учні навіть з обласного центру. Їхні батьки переконані: тут школярі можуть здобути ґрунтовніші знання. Адже сільський навчальний заклад став одним з небагатьох в Україні, який бере активну участь у проекті «Новий освітній простір» у плані відкриття інклюзивних класів, медіатек й осучаснення всієї матеріально-технічної бази. 

29 квітня 1918 року Чорноморський флот за наказом командуючого підняв українські прапори. Ця подія стала підсумком довгої складної боротьби моряків-українців. Днями в Українському кризовому медіа-центрі презентували перший календар із кольоровими зображеннями кораблів, які першими у 1917—1918 роках підіймали жовто-сині, а потім і синьо-жовті стяги під золотим українським небом над найсинішим у світі морем. 

Газелька, тюнінгована різнобарвними тюльпанами, весело везе квітковий товар зимовими вулицями невідомої країни. Автомобіль додає швидкості, чим одразу привертає увагу дорожньо-патрульної служби. За кермом — Іван Будько теж невідомої національності. Машину зупиняє старший лейтенант ДПС, симпатична дівчина з русявою косою на прізвище Кузнецова. Водій чемно вручає красуні у погонах водійські права без зайвих суперечок. «Нє гусарскоє ето дєло: с женщінамі споріть», — додає російською персонаж (як переконують автори) українського серіалу аж шостого сезону. Утім, чи справді українського — ще велике питання. 

Добігає кінця 2017-й. Для жителів села П’ятигори Тетіївського району на Київщині він особливо запам’ятається відзначенням 120-річчя від дня народження свого славного земляка Харитона Григоровича Дяченка, який під час Другої світової війни здійснив подиву гідний подвиг. 

Вони не бачили рідних майже півтора року. Це звучить дико: військовополонені й заручники на власній землі, у власній країні! Нині вже колишні бранці російських окупантів і вигодуваних ними доморощених бойовиків удома нарешті обійняли рідних, підняли гіркі чарки за довгоочікуване визволення й полеглих на війні побратимів. 

Проект закону «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо права постійного користування земельними ділянками» розроблений Офісом підтримки реформ при Мін­агрополітики із залученням широкого кола експертів. Він покликаний вирішити питання, яке не те що назріло, а перезріло і не дає можливості розвиватися аграрному сектору.