Харків’ян диверсіями чи вибухами не здивуєш і не залякаєш. Проте повідомлення про пожежу на складі боєприпасів стривожило багатьох. Люди  в громадських місцях та в міському транспорті говорили про реальну загрозу не лише для жителів частини Балаклійщини, а й безпосередньо для обласного центру. Дехто для переконливості посилався на інформацію харківського журналіста В’ячеслава Маврича, який на своїй сторінці в соцмережі повідомив, що загоряння сталося водночас у кількох точках. «Найбільші снаряди, які зберігаються на складі, — 152 мм (САУ «Акація», радіус дії до 20 км)», написав він. 

Президент Петро Порошенко під час засідання Ради з питань судової реформи схвально відгукнувся про розроблений її фахівцями законопроект «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Він особливо наполягає на невідкладності розгляду документа у парламенті: «Звертаюсь до Верховної Ради, щоб найближчим часом ці зміни до законодавства депутати розглянули і зробили внесок у те, щоб пришвидшити роботу нового Верховного Суду». 

Проблема житла й роботи для вимушених переселенців дуже актуальна для країни загалом і зокрема для Луганщини, де понад 290 тисяч таких людей. Одним з варіантів її розв’язання міг би стати проект «Життя триває: інтеграція внутрішньо переміщених осіб у сільські громади», який фінансує Євросоюз. Він об’єднує зусилля двох десятків громадських організацій з Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Київської, Харківської, Запорізької, Полтавської та Сумської областей. Але навіть презентація ініціативи в Кремінському районі Луганщини свідчить, як багато питань доведеться вирішити, щоб люди побачили перспективи змін свого життя. 

Британський таблоїд The Sun опублікував рейтинг міст світу, до яких, на його думку, не варто їздити мандрівникам. Київ у цьому скандальному списку зайняв перше (!) місце. Бо автори видання сміливо заявили, що після Революції Гідності столиця України стала настільки небезпечним та зруйнованим містом, що туристам відвідувати його немає сенсу. 

Новина, яка торік у грудні облетіла чимало інформаційних стрічок, була мало не казковою: Україна отримала 60 барж, замовлених в Австрії ще за часів Радянського Союзу(!). Здавалося б, що так і золото Полуботка до нас ось-ось повернеться. Реальність виявилася значно буденнішою. Ішлося про те, що Українське Дунайське пароплавство (а саме воно успадкувало австрійські баржі) тільки наприкінці 2016-го сповна розрахувалося за них з австрійським партнером. Самі ж судна за умовами лізингу ще з радянських часів перебували в експлуатації пароплавства.    

Під час роботи чергової прямої телефонної лінії Кабінету Міністрів на запитання громадян відповідав голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Артур Дерев’янко. Люди запитували, просили, інформували про різне. 

Світ належить відважним. Так здавна кажуть. Тернополянин Віктор Стефанович був з когорти саме таких. Він добровольцем пішов захищати українську землю від російського окупанта та його різношерстих наймитів. І склав навічно голову в бою біля Широкиного на Донеччині. 

Нещодавно одне інтернет-видання  аграрного спрямування приголомшило новиною: «На Хмельниччині працює єдина в Україні зерносушарка на соломі». Це ж треба вміти створити сенсацію там, де нею і не пахне: багато років у нашій країні такі котельні звичні. Інша річ, що можливості соломи як енергоносія відновлюваного, ефективного та екологічно чистого  затребувані не повністю. Звернув увагу, що це сенсаційне повідомлення мало понад тисячу переглядів. Отже, тема актуальна. Цікаво: а скільки в господарствах Вінниччини працює котелень на соломі? 

На початку весни минула 64 річниця з дня смерті Сталіна. І в інтернеті знову з’явилися фото з Красної площі, де російські комуністи із симпатиками принесли червоні квіти до могили диктатора. Як завжди, розгорнулася дискусія, чи варто вшановувати пам’ять цієї людини. 

«Зумій своїм життям до себе дорівнятись», — на мультимедійному екрані Перебродівської сільської школи читаю слова Мавки: діти вивчають «Лісову пісню». Тут, у далекій поліській глибинці, під самісіньким білоруським кордоном, частенько зустрінеш і Мавку, й Перелесника, і Того, що греблю рве.