Бізнесу, який продовжує потерпати від постійного втручання в його роботу, обіцяють полегшити життя. Нині його можуть перевіряти майже 80 різних контролюючих органів. Але щонайменше у трьох державних структур — МВС, СБУ, фіскальної служби (йдеться про податкову міліцію) — відберуть такі повноваження і сконцентрують в одному органі. Тобто усунуть дублювання функцій тих правоохоронних органів, що займаються перевірками бізнесу, і скоротять кількість самих перевірок та зекономлять державні витрати на утримання контролерів.   

Ідеться про художній музей М. Біласа в Трускавці, музей «Дрогобиччина» у  Дрогобичі й Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, де розмістили гобелени, килими, ліжники, аплікації, ляльки, пастелі, вишиті роботи та декоративні квіти митця. У селі Медвежа на Дрогобиччині, де син лісівника Якима Біласа Михайло провів десять щасливих років дитинства (1926—1936), встановили меморіальний знак. 

Лужицькі серби (венди, полаби) — найменший за чисельністю західнослов’янський народ, котрий зумів зберегти власне неповторне обличчя, мову, створив цікаву і самобутню літературу, хоч і був повсякчас під загрозою асиміляції потужною німецькою культурою. Оскільки питання національної ідентичності не байдужі для українців, я з радістю сприйняла можливість ближче ознайомитися з життям та історією цієї гілочки слов’янського дерева. 

Тернопільці вперто заповзялися повернути на стіл наїдки й напої давньої галицької кухні. Адже це не просто смачно, а й корисно, натурально. Водночас пропагують лише продукцію екологічно чисту, вирощену на полях рідного краю. Постановили торік до великих християнських свят організовувати етнографічний гастрономічно-музичний фестиваль «Галицька дефіляда».  

Нині без феєрверків не обходиться, по суті, жодне весілля, відзначення ювілейних дат, а то й просто черговий день народження. Дехто просто, як кажуть, зі шкури лізе, останню копійчину із власної кишені витягує, але норовить, щоб у нічному небі спалахнули різнобарвні декоративні вогні, розрядилися вибухи піротехнічних виробів. І вся ця затія-веремія, як правило, закручується-зчиняється здебільшого заради чванства, бундючності, пихатості чи демонстрації вдаваного достатку або багатства винуватця урочистостей.  

Сумчанам та гостям міста чи не вперше випала нагода ознайомитися з унікальним багатством — більш як півсотнею зразків сорочок-вишиванок із багатьох куточків України з приватної колекції подвижниці українського духу Наталії Литвиненко-Орлової. Наталія Георгіївна демонструвала, як майстрині вишивали, кроїли, носили сорочки, плахти, запаски, крайки на Слобожанщині, Поділлі, Поліссі, Буковині, Галичині. А ще показала, чим відрізнялися візерунки на вбранні юної дівчини й літньої жінки, пані і покоївки, селянки і міщанки. Розповіла, що майстрині Карпат, наприклад, надавали перевагу теплим кольорам — жовтим, помаранчевим, червоним, Поділля — зеленим і синім, а Полтавщини — білому та чорному з червоним… 

Ентузіазм, альтруїзм, патріотизм — це найхарактерніші риси типового українця. Зрозуміло, що за спиною кожного із солдатів, які воюють нині із сепаратистами в Донецькій і Луганській областях, є тил. Це матері, сестри, дружини і, звісно, діти. Власне, заради них чоловіки пішли на боротьбу із загарбником. Крок

у відповідь намагається зробити і влада. Бо не годиться бути в боргу в героїв. Як саме соціально захищені наші воїни — досліджували журналісти «Урядового кур’єра» 

Референдум у Криму відбувся 5 місяців тому — чималий термін.  Про що мріялося тим, хто голосував на референдумі? Що жити стане краще, жити стане веселіше, що виростуть пенсії й зарплати. Ну, і Крим у Росії — це була ментальна складова, привнесена в мозок російським ТВ. З останнім усе вийшло: КРИМ-НАШ! Це, боюсь, єдине, що вийшло. Про політику жодного слова, поговорімо про економіку.  А тут тезис «Потрібно потерпіти!» продовжує бути головним на півострові. 

Антитерористична операція поділила мою родину навпіл, як і сотні тисяч інших. Мої дорогі старі батьки чоловіка наодріз відмовилися виїжджати. Мовляв, краще померти на батьківщині. Але якщо залишилися свекри, поруч продовжували жити і ми з чоловіком, бо забезпечення необхідного для виживання і створення елементарних побутових умов у блокадному місті вимагає напруження всіх сил і неабиякої винахідливості. А кожен прожитий день лише додавав проблем…  

База «Смерековий камінь» схожа на казку. Хоч тут немає підстрижених газонів, оздоблених базальтом сходів і доріжок, проте є багато чого іншого. А саме: привабливі будиночки з дерева, розташовані посеред лісу, струмочок, що перетинає територію, наповнюючи її гомінким дзюрчанням; нарешті свердловина цілющої води із сірководнем. Цією мінералкою заповнюють величезну вагонетку, яку придбали в гірників, і нагрівають, а потім у ній приймають оздоровчі ванни до півтора десятка осіб. Розташована база біля межі з національним природним парком «Зачарований край», за кілька кілометрів від села Осій Іршавського району на Закарпатті.