Звістка про те, що  перший робочий день після тривалих  свят у новому році розпочався з трагедії, швидко облетіла жителів мегаполіса. А світлини та ролики з місця пожежі, розміщені в Інтернеті, разом з коментарями  шокували. Один зі свідків події зокрема стверджував, що було заблоковано  виходи з цеху і люди кликали на допомогу, щоб їх відчинили. «Хлопці на кондиціонерах висіли, один зумів злізти з четвертого поверху на третій. Кілька зірвалося», — пише він у коментарі. Інші очевидці також розповідали, що люди, не чекаючи евакуації, вибиралися з горішніх поверхів охопленого полум’ям виробничого приміщення на нижні самотужки і не всім це вдавалося.  

Старовинне буковинське місто Сторожинець, що на українсько-румунському етнічному кордоні (звідси і назва), вперше згадано в історичних літописах майже одночасно з Чернівцями — на початку XV століття. А де прикордоння — там жвава торгівля. А де торгівля — там розквітають ремесла. З-поміж усіх шанованих ремісників в особливій пошані всієї Європи були сторожинецькі майстри лозоплетіння.
Усі без винятку енциклопедії свідчать, що чи не перша професійна (наголосимо!) школа лозоплетіння на українській землі постала саме в Сторожинці. Місцеві історики переконані, що це було у 20-х роках XIX століття. Її створив і очолив майстер Іван Тодорницький, який вчився лозоплетінню у Відні (там панував культ вишуканих плетених речей, і саме там плетіння звели у ранг мистецтва). Він зібрав найкращих сторожинецьких лозоплетільників, занотував їхній віками нагромаджений досвід: способи підготовки матеріалу до роботи, своєрідну техніку плетіння, визначив основні типологічні напрямки місцевого плетеного виробництва. 

Які найпопулярніші атрибути свят, що минають: ялинка, щедрий на страви стіл, подарунки? Для багатьох з нас до цього переліку входять і яскраво-кольорові феєрверки. Днями в Інтернеті прочитала, що найвидовищнішими цього року визнані салюти, що ними у Новоріччя розсвічували небо в Нью-Йорку, Гонконзі та Лондоні. А ось українці під час переходу з 2013-го до 2014-го усіляко компенсували це самі собі, хто як міг.
Що сусіди під час свят запускають салюти саме під моїми вікнами — звикла вже давно. Хоча й не розумію, чому саме тут? Отже, була морально готова й цього року. І майже без емоцій перетерпіла кількагодинне бахкання та спалахи під балконом. Усього лише кілька разів хотілося вивернути на тих доморощених піротехніків каструлю окропу. Але добре те, що добре закінчується. Скло у віконних рамах, на щастя, залишилося неушкодженим... 

Влітку в Рівному запрацював перший в Україні сміттєпереробний завод із замкненим циклом виробництва. Прямісінько впритул до міського сміттєполігону, де накопичилося (вдумайтеся!) 5 мільйонів тонн сміття і який сповна відпрацював свій ресурс. Відкривали його помпезно, із символічною стрічкою, за участю міністра екології та природних ресурсів України та німецьких інвесторів. Адже це й справді був чи не єдиний приклад ефективного державно-приватного партнерства. Тут таки, при вході, численних гостей зустрічав… величезний динозавр, виготовлений із пластикових пляшок, як символ того, що принаймні для Рівного період сміттєвого застою успішно закінчився. А інвестори врочисто обіцяли перед телекамерами звести наступний завод у тому місті, яке наважиться взяти динозавра до себе. Справа ж бо, казали, перспективна і вкрай потрібна. Зрештою, в цьому ніхто у світі (а надто в Європі) вже не сумнівається.  

Особливої вишуканості давнім львівським кам’яницям додають балкони, оздоблені вмілими будівничими ажурним мереживом із бетону й чавуну та дерева. Та балконне «мереживо» може бути не лише розкішним доповненням до довершених архітектурних форм будівель, а й небезпечним для перехожих та самих жителів. 

Чому вона з’явилася саме поблизу Олександрівського навчально-виховного комбінату №3, семикласники Марійка Катеринюк, Рома Білий та їхній менший товариш — п’ятикласник Віталик Семенченко не знають. Кажуть, що про Велику Вітчизняну війну їм відомо мало, адже на уроках історії ще не вивчають того періоду. Не знають діти, чи був хтось із їхніх родин на фронтах, бо батьки вдома про це не говорять. А для вісімдесятитрирічного жителя німецького міста Берггієссхібель, що поблизу Дрездена,  Вернера Ліппманна,  на чиї кошти  встановлено гранітну плиту, це страшна сторінка власного життя.  

Співробітники Служби безпеки України в Криму наприкінці минулого року затримали злочинців, які за допомогою сучасних комп’ютерних технологій цупили гроші.
Підготувалися до справи горе-мільйонери ретельно: заручилися підтримкою професійних хакерів, мали «свою» людину в банку, створили підставні фірми, печатки, купу банківських карток…
У цьому злагодженому «колективі» кожен чітко відповідав за свою ділянку роботи. «Своя» людина повідомляла про надходження коштів на банківський рахунок. Хакери вдиралися в автоматизовану систему «Клієнт-банк» і перераховували чималі суми з рахунків підприємств на рахунки власних фіктивних фірм. Кошти миттєво переводили в готівку, після чого їх знімали за підробленими документами. 

Чому бідний? Бо дурний. Ця давня, хоча й дещо образлива приповідка, яка пройшла випробування століттями, нині не спрацьовує. Дурний далеко не завжди бідний, а розум у наш час зовсім не гарантує багатства. Та що там багатства —  елементарних засобів для існування. Скажімо, того ж таки даху над головою, без якого життя не життя. 

Скульптурна композиція, присвячена видатному киянину, який своїми досягненнями прославив Україну в усьому світі, віднині прикрашатиме вулицю Михайла Грушевського. Пам’ятник, який десять років тому було встановлено на території стадіону «Динамо», стане помітнішим та доступнішим для тисяч киян та гостей столиці, які щодня приходять вшанувати великого тренера.