Суботні зустрічі

Мій співрозмовник називає себе корінним степовиком і донеччанином, адже народився в цьому краю, тут здавна жили його предки, про що нагадують могили дідів-прадідів. А ще педагог і письменник Валерій Романько належить до тих краєзнавців, які не тільки добре знають і люблять свій край, а й намагаються своєю працею зробити ще кращою малу батьківщину. І навіть якщо під час окупації Слов’янська хоч-не-хоч виникали думки про виїзд звідси, але, каже, все одно вірив, що це буде тільки тимчасово.   

Чому на годину запізнився на презентацію своєї книги в Спілці письменників поет? Не кожен з його побратимів по перу пояснить свою непунктуальність ось так: «У нас о 8-й ранку був бій, а потім десь до 10-ї наші позиції накривали мінометами. Це така зараза: не можеш відстрілюватися, коли летить міна, бо б’ють здалеку, треба пересидіти в окопах, бліндажах. Сьогодні били з великокаліберних мінометів — якщо ти не на позиції і не в окопі, найкраще знайти схованку десь у підвалі. А щоб сісти в авто і їхати, не було й мови. Як тільки виникла пауза, втомилися по нас стріляти, я вирушив до вас». 

Пам’ятаю, як ще років десять тому Дніпропетровський оперний серйозно трусило. Невдоволення колективу політикою керівництва доходило до такого, що артисти пікетували будівлі обласної влади і виносили до них труну з надписом «оперний театр». Здавалося, що ситуація дійшла межі. Однак театр виявився радше живим, ніж мертвим. Виведенню його з коматозного стану посприяло і призначення нового керівника Олександра Шароварова. 

Золтанові Жовчаку — вісімдесят, та він не відмовляється від звичного розпорядку. Щодня прямує до школи, якій віддав загалом 63 роки життя. Його чотири рази обирали депутатом Ужгородської міської ради. Почесний громадянин міста. Удостоєний звання «Народний учитель України». Творець першого в Україні авторського навчально-виховного комплексу. З хором «Едельвейс» підкорює фестивальні вершини у всій Європі. Духовні піснеспіви, які цей колектив виконує у Хрестовоздвиженському кафедральному соборі, — кращий подарунок для вірян на Різдво.  

Любомир Левицький увірвався в сучасний національний кінематограф, оскільки щиро переконаний, що всіх причетних до «найважливішого з мистецтв» можна поділити на кілька категорій: авантюристи, бунтарі, ремісники та митці так званого авторського кіно. Наш герой вважає себе бунтарем, бо робить власне новаторське кіно, яке захоплює нову глядацьку нішу — молоде покоління, що його не треба переучувати, оскільки вітчизняне кіно для них — tabula rasa.  

Недавнє культурно-мистецьке літо в італійському місті Верона було ознаменоване традиційним Міжнародним оперним фестивалем, який став 92-м у літописі цього масштабного всесвітнього дійства і зібрав кращі голоси з усіх континентів. Започаткований він у далекому 1913-му, його відвідують не менше півмільйона глядачів з десятків країн світу. Цього року оперну Україну на ньому представив соліст Національного академічного театру опери і балету імені Тараса Шевченка Геннадій Ващенко. Повернувшись з Італії, співак зустрівся з кореспондентом «УК». 

Перед актрисою Людмилою Єфименко в дитинстві відкривалося багато шляхів: у 5 років батьки віддали її до музичної школи, у 10 — зарахували до балетної школи. Обов’язковий навчальний заклад був із математичним ухилом. Мама акторки хотіла, щоб вона вступила до економічного інституту і стала бухгалтером, як її старша сестра. Але, каже Людмила Єфименко, «дякувати Богові, така доля мене обминула». Як нині складається життя талановитої акторки і матері відомих синів, вона розповіла «УК». 

«Блін, це перший раз я сама захотіла піти в музей!» — сказала комусь у мобілку дівчина, позавчора прямуючи повз мене столичним тротуаром. Не знаю, про який саме заклад ішлося в її телефонній розмові.  Але «Сертифікат якості» і звання «Переможець 2014 року» від міжнародної туристичної компанії TripAdvisor, однієї з найбільших у світі, отримав Музей мікромініатюр Миколи Сядристого Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Цю престижну нагороду присуджують за підсумками найзахопленіших відгуків відвідувачів сайту цієї компанії, а вони визнали найпопулярнішими з-поміж 294 визначних пам’яток Києва три. За цим рейтингом  Музей мікромініатюр Миколи Сядристого опинився на першому місці, перед печерним монастирем Києво-Печерської лаври і Софійським собором. 

У його творчому  багажі —  понад 50 блискучих ролей у театрі і кіно («В бій ідуть самі «старики», «Дума про Ковпака», «Капітан Немо», «Як гартувалася сталь», «Народжена революцією», «Балада про доблесного лицаря Айвенго»), авторські телепередачі про людей віри і любові, майстер-класи дикторів і ведучих, робота викладача в театральному університеті ім. І. К. Карпенка-Карого. Його впізнають на вулицях,  глядачі різних поколінь шепочуть услід: «Дивіться, Скворцов іде». А фраза його героя «Будемо жити!» нині актуальна як ніколи.  Наша розмова — з народним артистом України, «найкращим голосом Першого Українського» Володимиром Талашком. 

Як композитора його надихнули на цікаву музику поезії Шекспіра, Шевченка, Блока, Цвєтаєвої, Тичини, Драча… Написав музичні твори й на власні вірші. Мене особливо вразив один з них: «Сибирский снег, как белый саван, под ним отцы лежат без славы, как сваи, в мерзлоту забиты, их имена намеренно забыты, забыты слишком рано, как саван снег, но кровоточит память раной!». 

У ці поїздки вона особливо ретельно добирає концертні сукні — вишукані й романтичні, попри те, що сценою для виступу може бути лісова галявина чи панцир бойової машини. Композитор і співачка Леся Горова нині разом із групою однодумців дістається мікроавтобусом до найвіддаленіших військових підрозділів у різних областях країни, і їхні концерти часто відбуваються просто неба та за будь-якої погоди. 

Закарпатець Іван Бровді за відданість гірській тематиці, а також за живий народний струмінь у мистецтві заслужив у шанувальників звання мага Карпат. Однак має і цілком офіційне звання — народний художник України. Свій 75-річний ювілей митець відзначить днями відкриттям персональної виставки в Мукачівській картинній галереї.   —  Іване Васильовичу, з чого почалися ваші «художні університети»? — У шкільні роки моїм Богом був учитель малювання Білоус, якого направили до нашої школи після Харківського художнього інституту. А ще з глини-каоліну вирізував ножиком усілякі рельєфи. Змалку бачив себе лише художником… Мама мене хвалила.