Суботні зустрічі

Ми заходимо з пані Ніною в музей Івана Гончара, яким керує її чоловік. У передній кімнаті біла підлога і білі меблі в целофані. Приміщення прикрашають старовинне піаніно з підсвічниками, великі вазони і кілька картин. На одній впізнаю її чоловіка — молодого Петра Гончара. 

Піднімаюсь із найглибшої станції київського метро «Арсенальна», яка, кажуть, може витримати ядерний удар. Диктор зазначає, що неподалік розташовано музеї історії України у Другій світовій війні і Голодомору. Думаю про те, що варто згадати і про новітню історію, зокрема, що поблизу станції працює Кримський дім. Нам не завадить частіше згадувати про півострів, який Росія перетворює на ядерну базу. Він, до речі, єдина історична батьківщина Ахтема Сеітаблаєва. 

У квітні цього року в столичному Будинку учителя відбулося велелюдне відзначення 30-річчя Українського фонду культури. Та незабаром святкові урочистості затьмарила сумна звістка: після тривалої тяжкої хвороби пішов у вічність фундатор і беззмінний керівник УФК поет, академік, Герой України Борис Олійник. Чи не матиме негативних наслідків ця втрата на подальшу діяльність фонду? Які перспективні завдання вбачає його нове керівництво? Адже не секрет, що виконання багатьох культурницьких програм, матеріальна підтримка благодійників, розширення зв’язків з діаспорою значною мірою розвивалися і міцніли завдяки особистому авторитету Бориса Олійника. Про це наша розмова з новообраним головою УФК Олександром Бакуменком. 

Світ побачив новий роман Василя Шкляра «Троща», що розгортає перед читачем сторінки боротьби Української повстанської армії. Події, про які пише письменник, рівно 70 років тому розгорілися саме на Тернопільщині. У найважливіші для України свята — День Державного прапора та День Незалежності Василь Миколайович вирішив репрезентувати свою книжку саме в цьому краї. Зустрічі із шанувальниками його творчості відбулися в Тернопільській обласній бібліотеці для молоді, у міському об’єднанні ВУТ «Просвіта», а також у райцентрі Збараж. Автограф-сесії вимірювалися довжелезними чергами і були тривалими. Знаємо, що у вересні такі заходи теж відбуватимуться в області. Улюбленого автора запросили в гості студенти й працівники медуніверситету. 

Її творча біографія почалася зі знакової вистави «Хочу зніматися в кіно». По-перше, — назва. Вона з дитинства готувалася до акторської кар’єри: уроки з вокалу, балету, працювала телеведучою, закінчила училище культури з червоним дипломом.

...Знаєте, як перекладається на німецьку «Ворошиловград»? Дивне запитання, коли зважити, що вже цілком дорослим стало в нас покоління, яке і міста з такою назвою не пам’ятає та з різною мірою зацікавленості спостерігає, як із мапи України зникає решта подібних назв. Так ось, у німецькому перекладі «Ворошиловград» звучить як «Зародження і становлення джазу на Донбасі». Не в загальному, звісно, випадку, а лише коли йдеться про відомий твір письменника Сергія ЖАДАНА.  

Бандура і баян… Здавалося б, що можна зіграти на них, окрім балад? Одначе насправді можливості народних інструментів безмежні — варто лише додати уяву й талант. Це довели молоді музиканти Тетяна Мазур і Сергій Шамрай. Студенти київської консерваторії створили кавер-гурт «В&В Рroject» і зруйнували стереотипи: вразили мільйони слухачів віртуозним виконанням класики, року, джазу, сучасної української музики, понад те — саундтреків до відомих телесеріалів «Шерлок» та «Гра престолів». Гурт популяризує не лише українські народні інструменти, а й загалом Україну, обираючи для зйомок відеокліпів мальовничі краєвиди, величні фортеці. Нині В&В Project працює над створенням авторських композицій і записом першого альбому. Про неймовірну історію успіху Тетяна Мазур і Сергій Шамрай розповіли «УК» одразу після запису нового хіта. 

Я прийшов раніше від домовленого часу. Пані Тетяна та її подруги займалися йогою з тренером-психологом. У просторій залі з ліпниною на стелі й візерунковим паркетом доречними були й антикварний годинник, і шкіряні крісла, в яких зручніше читати, ніж вести справи. У такому антуражі серед заповнених сучасними книжками полиць міг бути домашній театр. Здалося, що я потрапив у палаццо, де мешкають аристократи, які успадкували кращі традиції добробуту. 

Майже 40 років Ярослава Хортяні живе в Угорщині. Але з рідною Тернопільщиною, Україною зв’язків ніколи не поривала. Навпаки, всю свою життєву енергію, наснагу й помисли спрямовує на популяризацію нашої країни у світі, згуртування українських громад за кордоном. В інтерв’ю ЗМІ пані Ярослава здебільшого розповідає про свою діяльність, залишаючи поза увагою сторінки із власного життєпису. Для «УК» вона зробила виняток. 

Щиро захоплююся землячкою вінничанкою Наталею Глущук. У квітні цього року в США вона пробігла 930 кілометрів за 10 діб! За день долала по два марафони! 

На цю зустріч сподівалася давно: відтоді, як дізналася, що відомий у Європі економіст і топ-менеджер із комплексним баченням розвитку країни Віталій Скоцик — наш земляк. Тож коли він навідався на малу батьківщину, в рідне село Симонів Гощанського району, скористалася нагодою поспілкуватися. 

Пан Вадим призначив зустріч у кав’ярні неподалік будівлі, де відбулося Євробачення. З приємністю відзначив разючий контраст із тією захаращеністю, яка була біля метро «Лівобережна» до цього заходу. Вміємо, коли треба показатися світу. В академіка Скуратівського — жодної показушної респектабельності. Він створив себе, і такими думками і талантами став потрібним інтелектуалам.