КіноТеатр

Нещодавно відомий режисер уперше побував на Тарасовій горі в Каневі, ще в кількох історичних місцях Шевченкового краю. А зустрілися ми з Валерієм Балаяном у Черкасах, коли він відвідував кімнату-музей Василя Симоненка. 

П’єсу-жарт «Як наші діди парубкували» Володимир Канівець написав на основі малюнка на одну дію Степана Васильченка «На перші гулі». Соковите й багате рідне слово, задушевні народні мелодії, іскристий гумор, колоритні, веселі й щирі миттєвості українського життя, прекрасну акторську гру — все воєдино зумів зібрати і вималювати своїм талантом режисер-постановник народний артист України Олег Мосійчук.  

Фільм «Жива» режисера і кліпмейкера львів’янина Тараса Химича ще тільки готували до прем’єрного показу в кінотеатрах, а він уже опинився в епіцентрі уваги. Такий інтерес не випадковий, адже кінострічка розповідає історію жінки, яка, переживши драматичні події в лавах повстанської армії, сталінських таборах, зберегла доброту в серці й відкриту душу. З режисером фільму Тарасом ХИМИЧЕМ «УК» поспілкувався напередодні прем’єри фільму. 

Хоч Україна і мала тривалий час три великі державні кіностудії, але вони, по суті, так і не продукували українських фільмів за національною натурою, традиціями, мовою, душею. Тому цілі покоління стужилися за рідним екраном, а нині з’ява в широкому прокаті нової української стрічки стає справді мистецькою та суспільною подією. 10 листопада у країні відбувся прем’єрний показ драми «Гніздо горлиці», яку зняв режисер Тарас Ткаченко. Зауважу, кінострічка вже здобула цього року Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю. Цей фільм у Тараса Ткаченка, як він сам каже, взяв три роки життя. Поставив його за романом чернівчанина Василя Мельника. Автор літературного твору мріяв побачити цю кінокартину в прокаті, але не дочекався, пішов у засвіти. 

 Цього року урочиста церемонія відкриття 46-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» відбулася в Національному театрі ім. Івана Франка.

Фраза про перший млинець, що виходить глевким, доволі заяложена. Тож приємно було пересвідчитися, що її не доведеться вживати, розповідаючи про перший повнометражний український анімаційний фільм, знятий у форматі 3D. Тим більше, що пропікався цей млинець цілих 9 років. Робота над мультфільмом «Микита Кожум’яка» мала кількарічні перерви, зумовлені кризовими явищами в економіці та браком виробничого досвіду. Підтримка Держкіно — 4 мільйони гривень — була доволі скромною на тлі загального бюджету — 4 мільйони, але доларів. 

Це здається трохи дивним — зібрати в ретроспективу на честь ювілею Незалежності стрічки, де ця Незалежність жодним чином не підноситься, не героїзується, а виступає не більш ніж тлом, і не сказати привабливим, для звичних пристрастей звичайних людей. І люди ці живуть, кохають, роблять і виправляють помилки в епоху, яку їм не судилося обирати. «Ми вирішили підійти до Незалежності з усіх ракурсів, крім лобового й офіційного», — пояснює один із кураторів проекту працівник Національного центру Олександра Довженка Станіслав Мензелевський. Українська ретроспектива VII Одеського міжнародного кінофестивалю мала назву «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана». 

Що нині має показувати українське телебачення й кіно, яких жанрів не вистачає вітчизняному глядачеві? Відповідаючи на це запитання, чимало експертів, які вивчають такий попит, згадують і світлі сімейні історії, і майстерно заплутані детективи. Пропонують знімати й музичні комедії, пам’ятаючи, що востаннє це робили на кіностудії Довженка в 1970-х, коли екранізували оперети. 

«Хто всі ці люди?» Це сакраментальне питання вже кілька років поспіль відбиває найтиповіше враження від червоної доріжки Одеського міжнародного кінофестивалю. «72 чиновниці, 23 депутатські дружини, 37 утриманок, 57 валютних проституток, — український блогер підбиває статистику червоної доріжки відкриття, — 0 кіноактрис, 0 продюсерів, 0 режисерів».

Поїзди в Україні проводжають Козацьким маршем. А як проводжають Національну оперету на канікули, адже 81-й сезон завершився? І до осені її шанувальники не зможуть ні почути віртуозні арії, ні побачити фантастичні антраша, ні посміятися над веселими жартами. Як повідомив «УК» головний хормейстер театру Ігор Ярошенко, наша оперета не має такої собі музичної візитівки. Але, додав пан Ігор, запропонована «УК» ідея цікава, і над нею варто подумати. 

У рік його смерті у Чорторию прилетіли лебеді. Лебедині зграї сіли на озера, які не замерзають навіть у найлютіші морози, бо в них теплі джерела. Відтоді білі птахи не покидають рідне село Івана Миколайчука, зимують тут, не летять на чужину. Усі мрії, творчі плани видатного митця теж кружляли довкола цих гір, полів і хат. Він знімав земляків — їхні обличчя в журі й у радощах, свою землю — її історію і новий день. 

Хай на кілька днів, але колишній княжий град Чернігів набув статусу столиці документального кіно. Достовірні кадри сучасної історії — це неоціненний подарунок нащадкам. Адже оцінка того, що відбувається нині, часто скидається на розмову бджоли і мухи: перша бачить лише прекрасні квіти, друга — гидкі смітники. Щоб збагнути, хто з них правий і який світ насправді, потрібно роздивитися його власними очима. Що й робили і шанувальники кіно, і поважне журі в складі відомих і в Україні, і за її межами митців Богдана Бенюка, Михайла Іллєнка та Сергія Маслобойщикова на чолі з польським гуру кіно, лауреатом головного призу Венеціанського кінофестивалю «Золотий лев» Кшиштофом Зануссі.