Територія слова

Так уже повелося, що Донецьку обласну універсальну наукову бібліотеку деякі місцеві жителі проміж себе вперто називають «імені Крупського». А найбільш «просунуті» з них упевнені: пам’ятник Тарасу Шевченкові по сусідству зведений саме отому історичному персонажу, на честь якого і назвали бібліотеку. Глум? На цьому тлі відкриття тут нещодавно літературного музею Василя Стуса має не менш сумний підтекст. Адже досі в Донецьку, де свого часу жив, навчався і працював поет-дисидент і Герой України, так і не спромоглися звести йому пам’ятник. Не мали успіху і спроби назвати його іменем університет (колишній педінститут), де він закінчив філфак, ні бібліотеку, в якій наполегливо студіював книжки. 

Тернопіль, як обласний центр, не може похвалитися розмаїттям музеїв, головними тут є краєзнавчий, художній, а також музей політв’язнів і репресованих. Міська влада, схоже, нарешті звернула на цю прогалину увагу. Тернопільський міський голова Сергій Надал твердить, що нині йдеться про створення музею художника світового рівня Михайла Бойчука на вулиці, що носить ім’я братів Михайла та Тимофія Бойчуків. У Тернопільському замку має постати музей самого Тернополя.  Тим часом днями відчинилися двері бібліотеки-музею «Літературне Тернопілля». Цікаво, що «поселилася» вона у пам’ятці архітектури «Вілла Грабовських». 

Спочатку старший науковий співробітник музею «Дрогобиччина» Люба Васильків та бібліотекар Дрогобицького національного педуніверситету Лариса Ревіна взялися просто провести для студентів філологічного факультету виставку-лекцію «Сподвижництво вчителя». Це про нині вже покійного українського фольклориста і казкаря, вчителя історії та німецької мови, уродженця Житомирщини, випускника Львівського держуніверситету, жителя Буковини Миколу Зінчука, який за 35 років зібрав 8300 казок.  

У столиці завершила роботу ІІІ Київська міжнародна книжкова виставка, яку організовує Держкомтелерадіо України. За словами першого заступника голови відомства Анатолія Мураховського, цьогорічний форум більший за площею і кількістю представлених видавництв. «Книжкові контракти» стають по-справжньому міжнародними — щорічно участь у них бере дедалі більше зарубіжних видавців. Програма зібрання була дуже насиченою: зустрічі з популярними письменниками Іваном Андрусяком, Дмитром Антонюком, Андрієм Курковим, Ладою Лузіною, Іреною Роздобудько, Григорієм Фальковичем та багатьма іншими, автограф-сесії, цікаві презентації книжкових новинок тощо.

До кінця світу з точною датою за декаду до Новоріччя деякі українці завзято готуються в міру своєї заможності: хтось і про спеціальний бункер подбав, а хтось зносить сіль, свічки, їстівні припаси і все інше, нібито потрібне для такого випадку, до льоху чи й свіжовикопаної землянки: щоб врятувати себе для майбутнього і як представника нації. 

У тернопільському Українському домі «Перемога» представили унікальний альбом творів славетного скульптора другої половини XVIII ст., основоположника експресивної барокової пластики Іоанна Георгія Пінзеля. Автор тексту й укладач каталогу, що завершує видання, — мистецтвознавець із Тернополя Віра Стецько, яка вже майже три десятиріччя досліджує творчість українського Мікеланджело: він зумів витворити феномен нової пластики, поєднавши добру європейську школу творіння в камені й мармурі та наших різьбярів по дереву.  

Засновники відзнаки Юрій і Тетяна Логуші розглядають нагороду як новий етап розвитку української літератури. Пафосна дощечка формату А-4  з короною над стосом книжок вшановує тих вітчизняних романістів, чиї твори видані українською мовою і були розкуплені починаючи з 2000 року накладом понад 100 тисяч. Подружжя Логушів більш як 12 років професійно популяризує українську сучасну літературу. Вони щорічно влаштовують конкурс «Коронація слова». За цей час 170 романів нагороджено грошовою премією.  

Прогулюючись якось восени територією дитячого парку «Казка», що в Сумах, випадково зустрівся з Олексієм Петровичем. Він бадьоро крокував  алеєю, несучи в руках об’ємний целофановий пакет… із водою. Не чекаючи запитання, одразу ж пояснив, що був на міському базарі, купив там два кілограми мальків карасів та коропа і оце несе до місцевої водойми, аби випустити їх. Додав, що робить це не вперше: дуже хочеться ветеранові — палкому прихильнику риболовлі, аби в центрі міста водойма жила повноцінним природним життям, а ті, хто захоче, могли з вудкою посидіти на березі.  

В історії літератури трапляються випадки, коли той чи той митець стає відомим завдяки одному-двом створеним шедеврам. Тобто свій остаточний вердикт виносить час: або ж пускає за вітром численні опуси, або прискіпливо пересіює їх, залишаючи найцінніше і найпотрібніше. Михайло Петренко — виняток із винятків. За свої 45 років написав зовсім мало, а до нащадків дійшло ще менше. Якщо точніше, 19 поезій, надрукованих здебільшого в період з 1841 по 1848 рік. З-поміж них — два справжніх пісенних шедеври, що вважаються народними і чарують дедалі нові покоління слухачів не тільки в Україні, а й далеко за її межами: «Дивлюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру». 

На півстоліття ім’я Степана Юрійовича Коляджина, письменника, поета, журналіста, драматурга і талановитого редактора найвідоміших творів Михайла Шолохова, Бориса Пастернака і навіть репресованого поета Павла Васильєва загубилося в Москві. У рідному селі Яворові, що заховалося в перелісках між Гошовом і Долиною, що на Івано-Франківщині, казали по-різному. І навіть так: що будемо побиватися за якогось москаля… Здібного хлопця разом із братом вивезли з Галичини, охопленої полум’ям Першої світової, кубанські козаки, які займали наступальні позиції в районі прикарпатського села і подружилися з яворівськими селянами.

До ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz вийшла друком книжка «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» одного із його засновників — письменника Ігоря Померанцева (нині — редактор російської служби «Радіо Свобода» у Празі). «Це книжка про ауру міста, — зазначив у передмові відомий есеїст Сергій Воронцов. — Аура — це найбільш творча стихія світу. Іноді здається, що не місто чи його жителі породжують ауру — це аура породжує їх. Так у Космосі туманності з часом згущуються в зірки і планети». 

Ярослав Павуляк із села Настасова на Тернопільщині з дитинства знав, що треба випробувати щонайбільше земних доріг, щоб віднайти з-поміж них власну, доленосну. Ось як він про це пише: