Через гори Кримські та ліси волинські

Пісня минулих років «С чего начинается Родина?» за нинішніх відомих подій змушує шукати відповідь навіть не на головне, а на найголовніше для нас сьогодні запитання. Отож протягом кількох далеко не кращих в історії Донеччини днів наважився провести опитування серед донеччан — представників різних національностей, які здавна проживають у нашому краю. З чого ж починається для кожного з них відчуття малої Батьківщини?

Між нами кажучи, варіанти відповідей були прогнозованими. Серед них — потемнілі від часу скіфські й половецькі кам’яні баби у випаленому сонцем степу, похмурі терикони і яскраві зірки, запалені на копрах шахт на честь трудових перемог гірників, схили Святогір’я над Сіверським Дінцем, які колись бачили тут дружини князя Ігоря, футбольна команда «Шахтар» нарешті… А потім враз відпала потреба згаданих розпитувань, бо земляки зібралися гуртом і запропонували спільну відповідь: Батьківщина для всіх починається насамперед із розуміння того, що донеччани — українці, росіяни, греки, вірмени, болгари, білоруси, поляки й інші народи — громадяни єдиної для них України. І повірте, відразу ж немов каменепад із душі.

Не таємниця, на проведення імпровізованого бліц-опитування були серйозні підстави. Сталося те, що ще недавно не могло примаритися навіть у снах-жахах: замість знятого Державного прапора над головним будинком влади Донецької області підняли стяг сусідньої держави. Подібну наругу здійснили доморощені проросійські радикали, а активно допомагали їм «туристи» з Росії, які вирізнялися у збудженому і знавіснілому натовпі військовою виправкою та деякою зверхністю у ставленні до «підшефних» аборигенів.

Донецьк не помітив втрати одного з державних символів? На жаль, спершу складалося враження, що так і було. Місто жило своїм майже звичним життям, і більшість земляків пояснювали відсутність реакції на згадані події намаганням не піддаватися на провокацію напівп’яної «п’ятої колони», яка всерйоз вважала себе єдиним легітимним органом влади в регіоні. А може, річ в іншому? Невже російськомовні донеччани, яких важко запідозрити у симпатіях до «проукраїнського» Євромайдану, зробили свій вибір на користь сусіда? Того самого, в якого враз зачесалися руки позахищати їх від «бандерівців» і «фашистів» при владі в Києві...

У подібне не хотілося вірити, але такі думки, виявляється, виникали не тільки в автора цих рядків. Зрештою це закономірно, бо жити, навіть кілька днів, в Україні під чужим прапором — повірте, випробування не з легких…

А потім сталося те, що й мало статися. Надвечір, після роботи, служби чи навчання у центрі міста з власної ініціативи(!) зібралося більш як тисяча донеччан, які підтвердили, що Донбас — це частина єдиної спільної Батьківщини. Перше суб’єктивне враження — немов потрапив під контрастний душ. Адже після відвідин мітингів, влаштованих проросійськими силами, мерщій хотілося ретельно вимити з милом руки, очі й вуха і якось очистити душу, в яку тобі нагидили. Адже зусібіч відчувалися не тільки стійкий запах дешевого алкоголю, а й злість, агресія, несусвітня маячня, абсолютна неадекватність. Тому після всього цього на антивоєнному мітингу з’явилося відчуття, що напився чистої води з цілющого джерела.

Ніби нічого особливого й не сталося, але вперше за багато днів вдалося побачити в одному місці стільки привітних, світлих, розумних земляків, які об’єдналися і підтвердили: вони жителі єдиної України і не потребують ніякої сусідської допомоги, тим більше — зі зброєю в руках. Причому єдність держави донеччани висловлювали не тільки затертим словосполученням: «Схід і захід разом!», а й креативним переспівом популярних тут пісенних рядків: «Через гори Кримські та ліси волинські вийшов в степ донецький хлопець молодий!..» Тоді й подумалося: це ж треба було так довести людей, щоб російськомовні містяни, серед яких чимало й етнічних росіян, дружно скандували українською: «Україна понад усе!», «Слава Україні!», «Героям слава!» і навіть (увага!) — «Майдану слава!» та «Слава Небесній Сотні!».

Повторюю, це відбувалося посеред російськомовного Донецька, жителі якого донедавна здебільшого демонстрували протилежні настрої. Втім, ота «допомога», з якою сусіди почали пхатися на територію нашої держави, мала зворотний ефект, адже допомогла згуртуватися і більш-менш делікатно відмовитися від непроханих «захисників». І хоч це був тільки початок вияву донеччанами чіткої державницької позиції, він став початком кінця отієї вакханалії довкола приміщення обласної влади: вже наступного ранку незваних гостей попрохали звідси, і тут знову підняли Державний прапор. Та й хіба могло бути інакше?..