Дорога до Храму

Наприкінці існування Радянського Союзу, ще до початку горбачовської перебудови, вразив фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяння». Серед яскравих головних персонажів є у ній і дивний чоловік, який упродовж усього фільму шукає дорогу до храму. А наприкінці на запитання, чи веде ця дорога до храму, вкотре отримує заперечну відповідь. На що відгукується пророче: «Якщо ця дорога до храму не веде — то навіщо вона потрібна?!»

Можна по-різному трактувати образ дороги до Храму в роботі каннського лауреата. На моє глибоке переконання, це норми християнської моралі.

Історія показує, що туди, де суспільство їх ігнорувало, неодмінно приходила біда. Згадаймо, наприклад, жовтневий заколот 1917 року. В результаті нього на награбовані в банках і спонсоровані німецькою владою гроші в Російській імперії із красивими гаслами соціальної справедливості до влади прийшли кримінальники. Вони враз стали керівниками держави, а для багатьох — і спасителями народу.

Під благородним приводом передачі «робітникам — заводів, селянам — землі», а пізніше — встановлення диктатури пролетаріату і знищення куркулів (опортуністів, контрреволюціонерів, троцькістів, українських націоналістів, ворогів народу тощо) вони з допомогою собі подібних і затуманених облудними ідеями вклали в сиру матінку-землю мільйони безневинних людей. Причиною початку переслідувань кожного із цих сердег, як правило, ставала чиясь відмова від моральних принципів. Від того, чого вчили в дитинстві: «Не сотвори собі кумира! Не вбий! Не лжесвідчи! Не побажай…» тощо.

Жахливий комуністичний експеримент, якого зазнала наша земля, вже в минулому. А від отриманої у спадщину від нього дисплазії моралі наше суспільство повністю не вилікувалися й досі. Попри два десятки літ незалежності.

Дисплазією, нагадаю, медики називають неправильний розвиток частин тіла, зміну форми, розміру, будови тканин, клітин, органів. І явище це, на жаль, у нашому суспільстві стає дедалі поширенішим.

Найяскравіший приклад тут — фактичне розграбування після здобуття Україною державного суверенітету спільно створеного всім народом майна. Коли 90 чи скільки там відсотків його чомусь раптом опинилися у руках якоїсь сотні родин. Зрозуміло, що вони багато працювали. Але ж!..

Хрестоматійні вже приклади — коли політики різних калібрів, які наввипередки прагнуть бути проводирями нас, убогих і сірих, показують у своїх деклараціях, що вони — мало не… безпритульні. Або живуть на мінімальні зарплати. І, звичайно ж, не мають, сердеги, ні «хатинок», ні «квартир», ні автомобілів.

Не згадую тут про мораль, ті високі стандарти, які політики — і районного, і державного масштабів — мають демонструвати своїм виборцям… Та й законодавство про корупцію тоді навіщо ви, панове депутати, ухвалювали? Для «розводки» «лехторату»? Поясніть!

У сусідній державі з Євросоюзу, в який ми так прагнемо, високий чиновник пішов з посади лише через те, що не задекларував годинник смішною за мірками українських політиків вартістю — 5,5 тисячі доларів. Скількох наших чиновників, які «забули» норми законодавства і не розповіли чесно про приховані в Україні й за кордоном за підставними фірмами статки треба гнати за таким аналогом у шию? А скількох вигнали фактично?

Боюся, вже і кілька правд ми знову, як за Радянського Союзу, починаємо мати. Для виступів із трибун, для ЗМІ, для розмов там, де не повинно бути мікрофонів. І, врешті-решт, ту, яку обережні люди взагалі тримають у себе в голові. У психіатрії роздвоєння називають шизофренією. А як це явище назвати?

Нічого у цьому житті просто так не буває. Навіть, перепрошую, чиряки, що повискакували на спині чи деінде, мусять мати причину. Як правило, протяг чи переохолодження.

І те, що нині вивело сотні тисяч людей на майдани, теж має причини. Визнаймо: настільки болюча реакція лише на єврозаминку в зовнішній політиці України не виникла б! Просто люди на майданах знають й інші правди, правди, що проголошують чи хочуть чути ті, хто ними тимчасово керує. Зокрема й про використання їхніх податків. І висловлюють їх уголос. Це їхнє конституційне право.

А ще великі й малі євромайдани — гіперболюча реакція суспільства, яке вже не повернеться до тоталітаризму, на звіряче побиття наших дітей спецпідрозділом міліції. Адже він забув, що створений для боротьби зі злочинцями. І прагнучи очистити місце під «йолку», назавжди заплямував себе кров’ю тих, на чиї податки, до речі, й годує свої сім’ї.

…Гіркі ліки пити не хочеться нікому. Але розумні їх таки вживають. Можливо, те, що сталося цими днями, й стане такими гіркими ліками для всіх нас. І для влади, яка нарешті почне лікувати дисплазію моралі на всіх рівнях нашого життя. Бо дорога до Храму — побудови правової Української держави — аморальною бути не може!