«ВАЗ в’їхав в електроопору», «Авто у Рівному зупинили… сходи лікарні», «У ДТП поблизу Рівного потрапили журналісти», — перечитую стрічку місцевих новин, і моє неслухняне волосся, здається, саме підіймається вгору. Намагаюсь уточнити інформацію про журналістів. Мене наздоганяє трагічне повідомлення: оператор агентства журналістських розслідувань «Четверта влада» Валерій Мартинюк після травм, яких зазнав у дорожній аварії, помер у лікарні.

Осиротіли дружина і троє дітей. У самісінький переддень професійного свята осиротіла й наша журналістська родина: очима Валерія, який понад усе любив життя, ми переглянули стільки цікавих розслідувань!  Що це — доля? Збіг обставин? Та ні, просто таксист, який віз журналістку Анну Калаур (за її життя борються лікарі) та оператора, повернув у недозволеному місці. Вочевидь, подумавши: «Проскочу». Не проскочив…

Скільки їх, тих останніх зупинок у житті, не сталося б, якби ми просто берегли одне одного. Чому найбільшою небезпекою для людини стає… інша людина? Хоч, за звичайною логікою, мало б бути навпаки. Питання снують, наче нитки у клубку, й одразу заплутуються.

Писати важко. А перед очима материнські сльози Світлани Поліщук, яка втратила сина у зловісній маршрутці, що прямувала з Рівного до Києва (тоді загинули всі пасажири). Вочевидь, ніколи не висохнуть сльози ще в однієї рівненської матері  — Ніни Куцюк, яка одного дня втратила сина, невістку й онука через такого самого (немає слів для його характеристики) водія. А незабутній лікар Віктор Поліщук, іменем якого назвали його дітище — обласний лікувально-діагностичний центр. Щиро кажучи, інколи так хочеться зателефонувати Вікторові Миколайовичу, щоб порадитися в певній  ситуації, але на той світ не дзвонять.

Учетверо більше людей гине на українських дорогах, ніж на фронті, — лунає з телеекранів. Вісім, а тепер уже й десять осіб щодня. Але не чуємо жорстких вироків горе-водіям.  А чиїсь обірвані на злеті життя суспільство сприймає як статистику.

Тому бачимо зовсім юних водіїв та водійок, які прямують на крутих тачках з мобілками під вухом і без гальм — у прямому й переносному значеннях. Вони зовсім втратили страх, бо закон начебто й є, але він чомусь не один для всіх. І невідворотність покарання — тема слизька, що й казати. А отримати водійські права, розповідають знавці, без певної винагороди неможливо. Кому в країні про це не відомо?

Погоджуюся: оливи в полум’я додає і, з дозволу сказати, якість наших доріг, і перевантажені понад норму фури, і… 

Але, хай там як, усе починається з невідворотності покарання. Такі вже ми, українці, що де-де, а на дорогах демократія нам не потрібна. Нас слід тримати в страху. Ось де маємо тиснути з усіх сил на владу, без компромісів. 

Уже, було, хотіла йти на курси водіїв: як-не-як, а ХХI століття. Тепер не піду — боюся, і страх цей непереборний. Тож залишаюся вічним пішоходом: дуже не хочеться раптової страшної останньої життєвої зупинки.