Газета Кабінету Міністрів України25 вересня 2026
25 вересня 2026
Василь БЕДЗІР

Патріот той, хто не рве на собі сорочку

Життя обертається найнесподіванішими сторонами, які інколи набувають навіть саркастичного вигляду. Бо хто б міг подумати, що люди, які нині виходять під Офіс Президента з гаслом «Ні капітуляції!», ще вчора палко аплодували йому під час інавгурації.

Патріот той, хто не рве на собі сорочку

Життя обертається найнесподіванішими сторонами, які інколи набувають навіть саркастичного вигляду. Бо хто б міг подумати, що люди, які нині виходять під Офіс Президента з гаслом «Ні капітуляції!», ще вчора палко аплодували йому під час інавгурації.

Коли вони були щирими — тоді чи тепер? Чого від них можна очікувати завтра? Миттєвих відповідей на всі ці запитання отримати годі. Про них можна хіба що пороздумувати-подискутувати. Недарма ж кажуть: немає повної правди, є лише думки з приводу.

«Нація може мати єдину душу, єдине серце, єдині груди, які вона підставляє під удар, але лихо їй, коли в неї лише один мозок», — сказав колись автор влучних афоризмів поляк Станіслав Єжи Лєц.

З огляду на це оцінімо як ведмежу послугу позицію тих, хто між продовженням воєнних дій на сході і прагненнями нинішнього керівництва країни вийти на мирний дипломатичний шлях врегулювання конфлікту обирають перше. І це попри те, що тверезомислячі давно зрозуміли: війна приносить у домівки українців дедалі нові трагічні звістки, а її продовження аж ніяк не гарантує перемоги.

Криками про «зраду» чи «капітуляцію» намагаються прикрити небажання бачити Донбас у складі України. Так принаймні вважають експерти. І з цим складно не погодитись, як і з тим, що від ура-патріотизму до лжепатріотизму доріжка коротка.

Історія конфлікту на сході знає чимало сторінок, коли нестача логіки і здорового глузду завдала всім нам шкоди. «Геройська блокада Донбасу» завершилася чим? Тим, що Україна втратила можливість отримувати доходи від підприємств на окупованій території й податки від них, які раніше переказували в бюджет України, тепер збагачують бойовиків. Виборець, зрештою, дав оцінку ініціаторам «блокади», не дозволивши їхній політсилі навіть наблизитися до прохідного парламентського бар’єра.

На Закарпатті в шати патріотів вирядилася організація «Карпатська Січ». Та таких, яким жоден закон не писаний. Привласнивши назву організаторів і захисників Карпатської України 1939 року, послідовники лише компрометують її. Зокрема голова напівмілітарної організації (не називатимемо його прізвища, щоб не популяризувати) скоїв правопорушення, яке мало наслідком кримінал. За його плечима — п’яний бешкет у нічному ресторані, опір і погрози правоохоронцям, за які його так і не покарано. На рахунку сучасної «Січі» — напади на активісток, які 8 березня тримали плакати за ратифікацію Стамбульської конвенції, протестували проти насильства в сім’ї й над жінками. На цьому акцентувала учасниця акції Ярина Денисюк.

А скільки в Ужгороді зіпсованих «січовиками» фасадів, на яких намальовано автомат і виведено жирним назву організації? Це звучить як застереження: «Ми є повсюди і дістанемо вас, хоч би де ви були!» Де тут толерантність і європейські цінності, якщо символ організації, яка називає себе громадською, — зброя?

У розумінні того, чим патріотизм відмінний від лжепатріо­тизму, можна послатися й на Назіпа Хамітова — українського філософа, письменника, доктора філософських наук, професора. «Любов до Батьківщини можна виявляти патріотизмом пристосуванця, який насправді любить не її, а певну маску на її обличчі, — вважає Назіп Хамітов. — А можна любити ту її глибину, що таїться за зовнішньою маскою, тобто те, що вічне». «Патріотизм за тієї умови, що є одним із найбільш соціальних, водночас інтимне, непоказне почуття десь біля серця», — стверджує мислитель в одній із публікацій.

Із цим складно не погодитися. І в цьому світлі зовсім по-іншому сприймається демонстрація почуттів на публіку з намаганнями переконати: «Моя любов до Вітчизни більша, ніж у вас. Тому я заслуговую на те, щоб мені більше від неї дісталося». Такі патріоти першими беруть слово на мітингах і, виступаючи найгучніше, сподіваються отримати за відданість якісь преференції. Чи у вигляді гучніших оплесків, чи матеріальних заохочень.

Один «патріотично» рве на собі сорочку, закликаючи до дій. А інший мовчки бере в руки лопату і риє канаву, щоб пустити воду і врятувати тварину, яка опинилася в пастці. Один збирає звідусіль речі і, залишивши найкращі з них собі, відправляє решту на фронт. Інший віддає власний одяг, часом не маючи за що купити собі новий. Перший із гордістю назве себе волонтером, другий не скаже нічого. І хто більший патріот?!

Є, виявляється, різні види патріотизму. Але найогидніший той, який продається і купується.

Тому подумаймо, як уберегтися від тих, хто лже. Віддаваймо належне тим, хто вболіває за свою сім’ю, рід, народ, країну, волаючи про це на всіх перехрестях.

Погодитися зі мною чи ні — кожен вільний у власній думці. Своїм завданням бачу донести, що є й така позиція. Вона неголосна, але зрозуміла і має підтримку багатьох.