Згадую, як на помідорах заробив перші гроші. У другій половині 1980-х щоосені після 3—4 уроків нас возили в городню бригаду. І якщо за інші суспільно корисні роботи школярам не платили, то збирання томатів стимулювали: 8—10 копійок за відро. Тоді 3 рублі для школяра за 30 зібраних відер були фантастикою. Окремі «стахановці» наповнювали і до сотні відер, але працювали вони без перепочинку.
Ми наїдалися помідорів скільки влізе, набирали їх додому. І великих волгоградських, і довгеньких («сливок»), і рожевих, і жовтих. Розламуєш плід, а всередині «іній» і запах лоскоче ніздрі. Обабіч плантацій стояли фури, які розвозили томати по всьому Союзу. Для нас було дивно, що у багатьох регіонах країни помідори не ростуть і їх вважають делікатесом.
У студентські роки помідори також поповнювали мій особистий бюджет. У першій половині 1990-х стипендії й батьківських грошей було замало. Тому вересневої суботи, схопивши відро, поїхав рейсовим автобусом в одне з господарств під Одесою. Знайомий у гуртожитку розповів, що йому там заплатили за збирання помідорів. Однак на місці сказали, що грошима більше не розраховуються. Мовляв, якщо хочеш, виконуй норму і набирай із собою овочів, скільки тобі треба. Чимало людей так і трудилися, але в них були транспорт і тара.
Мені пощастило: я випадково пристав до компанії одеситів, що винаймали в АТП довжелезний автобус-«гармошку», який возив їх на польові роботи. Мене, можливо, і не взяли б до цього різношерстого гурту (подружні пари, безробітні, пенсіонери, п’янички), якби не бригадирка баба Люся. Вона мала беззаперечний авторитет, домовлялася про транспорт і роботу, її поважали і боялися. Худа висока Люся могла так загнути по-одеськи, що в’яли вуха. Не цуралася вона й української лайки — родом була з Полтавщини. Баба Люся вислухала мою історію і запросила в автобус.
Прохолодними осінніми ранками «Ікарус» підбирав нас у домовлених місцях, вивозив за місто і, бувало, годинами блукав, мов польовий летючий голландець, степами Овідіопольського чи Біляївського районів у пошуках ще не зібраних помідорних плантацій. Увечері автобус повертався, щоб забрати нас в Одесу з наповненими овочами відрами, ящиками, кошиками.
Одного разу весь день крапав холодний дощ, починало темніти, а автобуса все не було. Мокрі, потомлені збирачі овочів у лісосмузі захриплими голосами проклинали і водія, і помідори, і самих себе. Але прокльони забулися, коли нарешті вони вгледіли на обрії світло фар жовтого «Ікаруса».
Зібрані помідори доводилося продавати. Баба Люся позичила мені свої ваги і дозволила залишати нереалізований крам у її сарайчику. Самотня пенсіонерка мешкала на першому поверсі старої двоповерхівки на проспекті Патріса Лумумби (нині Адміральському). Овочі збував поряд, на стихійному базарчику. Повертаючись із роботи, люди цікавилися: «Почем красненькие?» (так в Одесі називають помідори).
Якось одна жіночка застерегла: у булочній мене «пасе» зграя наркоманів, щоб відібрати гроші. Спостерігаючи за ними крізь вітрину, я потихеньку зібрався, дочекався тролейбуса і чкурнув звідти. Іншого разу довелося тікати дворами від міліціонера, який хотів мене загребти за виявлені у відрі дві пачки цигарок. Сигарети продавати було заборонено, і одна «добра» пенсіонерка, побачивши стража порядку, позбулася свого краму, вкинувши його в мою тару.
Згодом я «розкрутився» на помідорах і купив ваги, але самому працювалося складно. Тому набрався нахабства і попросив бабу Люсю дозволити взяти в компанію товариша. Вона дозволила, і справи пішли веселіше. Удвох ми набирали більше помідорів і розширили кількість точок продажу в місті.
Із часом вдалося залучити до роботи ще одного студентського приятеля. Помідорний бізнес просувався, але що більше людей втаємничено у справу, то більше суперечностей виникає. Наш третій компаньйон виявився скупуватим, не хотів тратити гроші на спільні забаганки, трусився над кожною копійкою. Він не дорожив клієнтами, не давав покупцям помідорчик-другий «за поход», підсовував підсліпуватим бабцям гнилі й пом’яті.
Із компанією баби Люсі я трудився дві осені. Сезонна робота припинялася з першими серйозними заморозками. Розумію, що з нинішніми цінами на помідори мої заробітки були б соліднішими. До речі, експерти аграрного ринку запевняють: невдовзі ціни таки знизяться. Однак томатів по гривні-дві, як у попередні роки, вже не буде — цьогоріч їх посадили значно менше, ніж торік. І не дивина, бо ж чимало фермерів попереджали, що згортатимуть невигідний овочевий бізнес. Вони, бувало, залишали врожай гнити у полі, бо який сенс продавати вирощене нижче від собівартості? На теперішню ціну на помідори вплинули дощ і град, які знищили частину врожаю. Тобто «червоненькі» таки стають делікатесним продуктом.
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+