Не секрет, що після розв’язаної кремлівськими геополітиками гібридної війни російські найманці та кадрові «іхтамнєт» найбільше лютували, коли їм до рук потрапляли бійці українських добробатів чи цивільні, які добровільно стали на захист України. Чому? Бо у російських зайд та місцевих «оплаченців», схоже, трапився розрив шаблона. Адже проросійська пропаганда вперто вбивала у голови міф, що жителі Донбасу чекають не дочекаються російських «визволителів» та приєднання до РФ. Тому окупанти були неприємно вражені, коли 2014 року зіткнулися із масовим патріотизмом місцевих людей. Звідси їхня лють і жорстокість, із якими вони розправлялися з полоненими добровольцями й волонтерами.

Після захоплення Слов’янська групою диверсантів на чолі з громадянином РФ і співробітником ФСБ Ігорем Гіркіним (Стрєлковим) жителі міста на власні очі побачили звірства окупантів стосовно нещасних, які потрапили «на підвал». Мирних людей катували і навіть вбивали лише за знайдену в них українську символіку чи необережне слово на адресу окупантів. Терор змусив здригнутися, жахнутися і принишкнути більшість людей.

Проте не всіх. На початку травня 2014-го місцеве подружжя, ризикуючи власним життям, допомогло врятували пораненого українського офіцера зі збитого біля міста гелікоптера Мі-24.

«Ми працюємо добровільно і безплатно»

Вуличка Білоруська у Слов’янську непоказна. Хоч вона, як і сусідні, може бути музеєм просто неба гібридної війни. Тут на парканах, стінах і дахах будинків досі збереглися сліди осколків, що залітали сюди навесні та влітку 2014 року. А ще знаючі люди можуть показати своєрідний пам’ятник проросійському менталітету певної частини місцевих жителів. Не повірите, але це звичайний пень! Те, що залишилося від дерева, яке, дуже лаючись, спиляла одна з тутешніх жительок. Ні, не на дрова. А через те, що, виявляється, на цьому високому дереві вивішував прапор України один з учасників АТО, який тут мешкає. Тому тітка, не витримавши наруги над власними позицією та симпатіями, схопилася за пилку.

Не випадково згадую цей випадок. Адже на дерево з українським прапором тітка накинулася вже після визволення ЗСУ Слов’янська від проросійських незаконних збройних формувань. А тепер уявіть, як мали почуватися тутешні українці під час окупації посеред земляків — прихильників «рускава міра».

Проте парадокс цієї вулиці в тому, що тут дуже компактно живуть українські патріоти. Ідеться не про тих, хто демонструє патріотизм тільки показовим одяганням вишиванки чи патетичними закликами на мітингах. Більшість цих людей під час проросійської окупації робила конкретні патріотичні справи саме тоді, коли українські військові дуже потребували від місцевих жителів підтримки.

Як згадує молода вчителька української мови і літератури Катерина Манік, трагічні події 2014 року у Слов’янську й загалом на Донбасі змусили місцевих людей зробити чіткий вибір. Прикро, але тих, хто означив проросійську позицію, виявилося також чимало.

«Але наша перевага в тому, що ми значно активніші. Чим займаються наші опоненти? Вони можуть на рівні пліток у соціальних мережах поширювати чергові дурниці про Україну та патріотів. Та й роблять це аж ніяк не безплатно. А ми організовуємо свою діяльність не за чиїсь гроші, а добровільно. І беремося за конкретні справи.

Відразу після визволення міста згуртувалися і почали проводити міські суботники. Зафарбовували на парканах і приміщеннях написи на кшталт «ДНР» чи «Новоросія», які залишилися від окупантів. А далі надавали різноманітну гуманітарну допомогу бійцям підрозділів, які базувалися в Слов’янську чи Краматорську. Приємно, що до цієї роботи активно долучилися представники молодшого покоління — не тільки студенти, а й школярі», — розповідає Катерина Манік.

Учителька із власного досвіду роботи з дітьми може розповісти про поступове перевиховання навіть тих учнів, батьки яких мають проросійські погляди.

«До нашої школи прийшов новий учень з Горлівки, що досі перебуває в ОРДО. Відразу було помітно, що він, м’яко кажучи, не дуже лояльно ставиться до України та школярів, які беруть участь у патріотичних заходах. На хлопця тоді ніхто не тиснув, а він, ближче ознайомившись із тим, чим займаються однокласники, згодом і сам охоче долучився до цієї діяльності», — згадує вчителька.

На відміну від молодшого покоління з українським вибором місцеві люди старшого віку здебільшого мають іншу позицію. Навіть на восьмому році підступної гібридної війни не приховують проросійських симпатій. На щастя, не всі такі. Для Катерини найкращим прикладом були і залишаються її свекри Тетяна й Леонід Маніки. Бо чого тільки варта їхня допомога українським військовим, яку вони надають ще із 2014-го й 2015 років. І роблять це досі.

«Банду по телебаченні називали рятівниками»

Поза сумнівом, дуже небезпечна і тому пам’ятна історія про сприяння вивезенню з окупованого Слов’янська буквально з-під носа бойовиків Євгена Краснокутського — пораненого пілота українського гелікоптера Мі-24.

Про те, що біля міста збили відразу два вертольоти, спершу розповіло сарафанне радіо. А потім цю новину підтвердило й місцеве телебачення. Сюжет зробили в найгірших традиціях кремлівської пропаганди.

«Нас переконували, що всі пілоти загинули, крім одного. А єдиного вцілілого, але пораненого українські «карателі» буцімто залишили, а самі втекли. А ось банду Гіркіна, яка підібрала льотчика і привезла до лікарні, називали благородними рятівниками», — розповідає Тетяна Манік.

Дізнавшись, що поранений потрапив до лікарні, яка неподалік, Тетяна швиденько зібравши харчі, побігла туди. На сходовому майданчику, згадує, стовбичили два бойовики з автоматами, але вона безперешкодно піднялася на третій поверх.

«Чергова медсестра спершу не хотіла навіть казати, де потерпілий. А потім нахилила голову і тихо промовила номер палати: «Шоста». Я побачила, що у цій палаті було всього двоє людей. Один з них — місцевий хлопчик, якому бойовики прострелили ногу, бо він, проходячи біля блокпоста, зухвало вигукнув: «Слава Україні!» А на сусідньому ліжку був Євген».

За словами Тетяни, пілота було поранено в обидві ноги. Шийку стегна зламав, приземляючись. Другу ногу впритул прострелили «рятівники». Полоненого сильно побили. Коли місцеві жінки принесли йому свіжий огірок, він відмовився, бо не міг жувати через вибиті й пошкоджені зуби.

Невдовзі коротку розмову з потерпілим перервали охоронці: пілота повезли в операційну. Та перед тим, каже пані Тетяна, він попросив її зателефонувати рідним: дружині в Коломию і батькам, які були відносно недалеко, — у Чугуєві на Харківщині.

Тим часом на їхній вулиці люди вже стали збирати і передавати для пораненого харчі, медикаменти, одяг тощо. А ще через день, 4 травня, почався сильний бій поблизу Слов’янська.

Бойовики тоді зазнали великих втрат: за перехопленим розвідкою повідомленням, у них було понад дві сотні загиблих і ще більше поранених. Потужний обстріл тривав і вранці 5 травня, коли пані Тетяна вже звично побігла до лікарні зі сніданком для пілота.

«Що там коїлося — словами переказати важко. Усі коридори було заповнено пораненими бойовиками, які сиділи чи лежали. Звідусіль крики, стогін… І дехто з наших людей прибіг з великими базарними сумками з харчами для цих «захисників». Я саме була в палаті біля Євгена, а вони помітили і кричать: «А чого він досі тут? Викинути його звідси! Розстріляти!» Проте охоронці вже десь зникли, і в цьому хаосі ніхто не звернув уваги на ці крики», — згадує Тетяна Манік.

Саме великою метушнею в лікарні та панікою бойовиків скористалися добровільні помічники й батьки пілота, які вже приїхали до міста.

«Автомобіль підігнали до лікарні. Та спершу звернулися до хірурга, який лікував Євгена. Він погодився віддати пораненого пілота, але попросив батьків написати розписку: мовляв, вони заберуть сина для подальшого лікування. Далі Євгена поклали на візок, ліфтом з’їхали вниз і у двір. Дуже пощастило, що ніхто не звернув на нас уваги, адже скрізь було багато поранених, яких водили чи возили. Ми обережно перенесли пілота, вклали на заднє сидіння автомобіля, і вони поїхали. А перед цим ще докладно розповіли їм, як краще виїхати з міста, аби не зупинили на дорозі бойовики», — розповідає Леонід Манік.

Батьки врятованого пілота називають їх рідними

Як зізнаються мої співрозмовники, вони тоді дуже турбувалися: чи вдалося батькам із сином вирватися за межі окупованого міста? Коли ж дізналися, що на одній з околиць біля комбікормового заводу вже стоять українські бійці, наважилися поїхати туди і щось дізнатися.

«Вечоріло, сонце вже сідало, але залишалися його відблиски, і ми помітили прапор біля блокпоста. Та чий? Синьо-жовтий! Мені досі важко без сліз згадувати той момент», — зізнається пані Тетяна.

Військові ЗСУ, дізнавшись, що йдеться про одного з пілотів збитого Мі-24, були приємно здивовані. Адже серед них виявилися учасники пошуків офіцера поблизу місця падіння вертольота, і вони досі були переконані, що той загинув чи перебуває в катівні.

Трохи згодом зателефонував Євгенів батько і повідомив: вони вже доїхали до шпиталю в Харкові, де їх зустрічали як героїв. До речі, і того дня, й пізніше батьки врятованого пілота неодноразово казали Тетяні та Леонідові, що після власних дітей вони відтепер для них стали найріднішими людьми.

А тим часом Маніки взяли шефство над бійцями підрозділу, з якими познайомилися на блокпосту неподалік міста. Оцінивши складну ситуацію, в якій перебували військові, стали їм допомагати. Разом із друзями та однодумцями збирали і періодично відвозили до українського блокпоста харчі, воду, медикаменти, одяг, взуття. Чи розуміли, що ризикують? Звичайно. Постійно змінювали маршрути, якими завжди перевантажена «четвірка» «жигулі» рухалася до місця розташування військових.

Після визволення Слов’янська Леонід і Тетяна прийшли на допомогу українським бійцям, які в лютому 2015 року після важких боїв біля Дебальцевого зайшли в Бахмут. Дізнавшись, що дехто з них змушений був ночувати просто неба, вони поїхали туди (за 48 кілометрів) і організували перевезення до Слов’янська 17 військових. Усіх їх розібрали по теплих хатах сусіди, а в них удома тоді змогли відпочити семеро бійців 128 окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ з Мукачева. І це далеко не останній приклад добровільної допомоги українським військовим — учасникам АТО та ООС.

ОФІЦІЙНО

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов’янського району російські бойовики з допомогою переносних зенітно-ракетних комплексів збили два вертольоти Мі-24 ЗСУ, які здійснювали повітряне патрулювання поблизу Слов’янська. Загинуло п’ятеро пілотів-офіцерів із двох екіпажів 16 окремої бригади армійської авіації з міста Броди Львівської області, а льотчик-оператор вертолітної ланки капітан Євген Краснокутський зазнав поранення і терористи захопили його в полон.

5 травня Міноборони повідомило про звільнення з полону військового льотчика, якого доправили до шпиталю в Харкові. Йому було присвоєно чергове військове звання майора і нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Наприкінці літа 2016 року пілот відновив польоти.

Насамкінець.  Свого часу Тетяну і Леоніда Маніків було нагороджено відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» та іншими. Вони самі великою нагородою за свою добровільну участь в АТО вважають визволення Слов’янська від проросійських загарбників, чому всіляко сприяли. Та найбільша нагорода і перемога для них — визволення всіх територій українського Донбасу, які вже тривалий час перебувають під окупацією. І переконані, що без добровільних помічників серед цивільного населення, як і раніше, не обійтися.