Проекція минулого на день теперішній

Олег ГЕРМАН,
поет, заслужений діяч мистецтв України 
для «Урядового кур’єра»

Час, як непідкупний суддя, виносить свій вердикт і ставить усе на місця. Ховаючи промахи у питаннях державотворення, ми приречені повторювати їх знову. Варто проаналізувати етапи становлення Української держави у далечі княжих дружин, у добу козаччини, за часів УНР, у пору розвалу СРСР, в мить помаранчевої революції чи майданового утвердження гідності — й перед нами постає панорама прикрих повторів і змарнованих можливостей. Колесо історії з прадавньої до новітньої історії України раз-у-раз потрапляє на одну й ту ж спицю помилок. Історія вчить, що вона нічого не вчить.

Своїми недолугими діями й упертістю, політичною короткозорістю й відсутністю стратегічної програми вкотре опиняємося перед одними й тими ж проблемами. Тарас Шевченко із жалем й обуренням писав: «Доборолась Україна до самого краю…» Двісті літ минуло, а проблема залишається: втрачений Крим, зросійщений схід, загроза соборності держави. Де починати пошуки причин? Серед «воріженьків» і ненависних сусідів, прикрих збігів і незручних обставин. Так, це незаперечний факт, і квітнева повінь «зелених чоловічків» 2014-го в Україні підтверджує його. Але вагома причина є ще й в іншому. Можливо, настав-таки час подивитися на себе збоку? Аби краще збагнути, яка велична й складна, яка мила серцю та хвора наша сучасна держава, необхідно оцінити ситуацію ззовні. Не з позиції солодкого ура-патріотизму, не на догоду якомусь партійному вождю чи блоку, а крізь призму дійсності та гіркої суті.

Перечитавши й зіставивши події 1917—1918 років з подіями 2013-го й 2014 років, побачимо дивовижний збіг і вразливу драму. Шлях, який призвів до страшних подій на південно-східних землях України, вимощено великою кількістю помилок і хибних рішень, які вже мали місце у нашій історії майже сто років тому. Паралелі подій у Києві на початку минулого й теперішнього століть, революційний романтизм студентства та бунт трудящого люду, активна позиція письменства та боязливість політичних лідерів наводять на багато роздумів й узагальнень. Суперечка у мовних питаннях, утиски й цензура преси, масове творення громадських об’єднань та ініціативних груп моральних авторитетів — це вже пережиті Україною сторінки її становлення. Деградована й розвалена армія, зруйнована фінансова система, матеріальне зубожіння громадян, засіяна депресія, невпевненість й розбуджений у цьому патріотичний дух постають відображенням в історичному дзеркалі часу.

Царська, більшовицька й сучасна путінська Росія не змінили поглядів на Україну, як на ласий та невіддільний шматок великої імперії. Для нинішнього керманича РФ Запорізька Січ уже перейменувалася в Новоросію. Кремлівський світогляд базується не на духовному, мистецькому та науковому підмурівку Київської Русі, а на монгольському болоті та войовничих інстинктах завойовників і зневолювачів.

Історію своєї країни варто ретельно прочитати усім політичним лідерам і державним мужам сучасної України. Треба довідатися більше фактів із життя Грушевського, Петлюри, Винниченка, щоб не робити подібних помилок — вельми небезпечною для досягнення історичного успіху є ідеалізація політичних і державних діячів. Винесення на хвилі народного пробудження певних політичних постатей та відсторонення ними від результатів боротьби самого народу призвело і 1918 року, і 2014-го до драматичних результатів.

Доречно ознайомитися з документами, виступами та статтями тогочасних політичних і державних діячів, де розкриваються механізми й характер складних процесів і пошук неоднозначних рішень, які не завжди були продуманими та доцільними, радше — поспішними й дріб’язковими порівняно з потребами часу. Чи не подібне стається з теперішніми законами та указами післямайданівської влади.

Особливої уваги потребують питання творення й реформування військової доктрини та Збройних сил, вишколу командного складу, підготовки й утвердження доленосних актів та універсалів. Також відчувається паралель реакції кремлівської влади на тодішні самостійницькі державницькі кроки Києва з погляду теперішніх подій. Путін боїться вільної та чесної влади в Україні, бо росіяни захочуть створити щось подібне, а це для новітнього самодержця всія Русі — цілковите фіаско. Вартує уваги також розгляд реакцій інших світових держав на кризові явища в українському житті та підтвердження того, що свою хату потрібно будувати власними руками й розумом, а не сподіватися на чужинську поміч і розуміння.

Українолюбці та москвофіли, ліві та праві крила української звитяги, автономісти й самостійники — ніби тінь чи промінь минулого на день нинішній. Демократи, злякавшись власної відваги, опинилися у розгубі перед розбудженим народом. Вони виявилися неготовими, нездатними, а чи невідповідними їхньої гідності. Соціалісти та націоналісти, одномовці та «двоязичники» — вже були, ми ж і досі граємо виставу в театрі абсурду. Граємо за старою партитурою на струнах фальші, страждання й крові.

Батьки вчили нас простих істин: «Ще не час радіти перемозі, бо її досягнуть лише наступні покоління. Вони провинилися, ми провинилася, а Господь усе бачить! Найшвидше зрадити може друг чи товариш, бо ж він про тебе знає все». Можливо, у цих роздумах наших родичів і прихована відповідь на запитання: «Що ж далі?»