У місті Свидник у сусідній Словаччині частка українців серед населення одна з найвищих у цій країні — близько 13%. Тут дбайливо оберігають традиції етносу, представники якого живуть у Східній Словаччині споконвіку. І не випадково саме тут, у Свиднику, створено Музей української культури.

Щороку в 13-тисячному місті на берегах річки Ондава проходить Фестиваль пирогів. На святі народних традицій, яке відбулося удвадцятьсьоме, побував кореспондент «УК».

Їжа давня, перевірена

Попри дощову погоду, гості Музею української культури зайняли всю глядацьку залу на галявині. Десятки стояли на доріжках і пагорбах, що півколом огинають імпровізовану сцену. І сподівання гостей здійснилися: ставши свідками насиченої культурної програми, вони поїли смачних вареників (по-місцевому, пирогів), взяли участь у музейних заходах. Через якийсь час і небо розщедрилося, розігнавши дощові хмари. На ньому всю другу половину дня панувало сонце.

Першим усіх привітав директор Музею української культури Ярослав Джоганик. Кандидат мистецтвознавства і філологічних наук, Ярослав Джоганик добре знайомий закарпатцям: раніше багато років викладав словацьку мову в Ужгородському національному університеті. Нині докладає зусиль до збереження і примноження фондів престижного музею.

Побажання й надалі оберігати народний спадок русинів-українців — у пісні, мові, звичаях, ремеслах, архітектурі, стравах — гостям фестивалю висловили голова Пряшівського самоврядного краю Мілан Маєрський і голова міста Свидник Марцела Іванчова.

З коротким, але змістовним словом звернулася до присутніх радниця Посольства України у Словацькій Республіці Наталія Никифорак: «Я вперше тут, у Свиднику, але почуваюсь як удома. Бо в кожній доріжці, хатинці на території цього музею відчувається любов до рідного краю, тяглість поколінь. Сьогодні 200-й день війни. москва теж розуміє, в чому наша сила, наше багатство. А саме: що ми можемо цінувати себе так, як і те, що передали нам діди-прадіди. За 200 днів російсько-української війни зруйновано майже 400 пам’яток історії та культури, центрів дозвілля, церков. Ми все це відбудуємо, бо за нами любов до рідного краю, сила духовності».

Радниця української дипустанови подякувала керівництву Пряшівського краю та міста Свидник «за допомогу з першої секунди війни. Ця допомога неоціненна і незабутня».

Ведучі зазначили, що організатором свята виступила громадська організація «Українсько-Словацька ініціатива», а серед його спонсорів Генеральний консул України в Словацькій Республіці Станіслав Обіцький.

«Адажіо» нагадало про… війну

Надалі на сцену вийшли співаки й музиканти. Першим з народними мелодіями русинів-українців Словаччини виступив вокально-інструментальний гурт «Парубчаці» («Парубки») з міста Гуменне. Вікторія Балог та Іванна Желізняк — співачки з Ужгорода підхопили естафету, виконавши народні й авторські пісні. Пані Вікторія натхненно проспівала музичний твір на слова Тараса Шевченка «Сонце гріє, вітер віє».

Народний інструментальний ансамбль «Рапсодія» у складі Лесі Дубенко, Аліни Гвоздь і Надії Карпинець зіграв на скрипках українські народні мелодії, а на завершення — «Адажіо» Альбіноні. Сумний, аж до жалобних ноток музичний твір нагадав присутнім про події в Україні, де щодня, щогодини стаються трагедії, ллються сльози мирних людей через війну.

«Ми не могли обійти увагою цієї теми, тож навіть у такий день, як сьогодні, вважали за необхідне нагадати слухачам у Свиднику, що відбувається у нас на Батьківщині», — сказала керівниця ансамблю Леся Дубенко. Вона, до речі, вже втретє на фестивалі пирогів-вареників: їх проводять у різних місцевостях на сході Словаччини.

Пригощання з рук очільника краю

Надалі всю увагу було прикуто до пирогів-вареників. Ведучі розповідали, що в селах Східної Словаччини до середини минулого століття двічі на день варили їжу. І варена їжа з борошна була найпоширенішою. Пироги, пероги, пірогі (їх тут по-різному називають) готували спочатку з житнього борошна, потім — із пшеничного; в деяких місцях були поширені татрачані пироги — з тертої картоплі. Начинка — з бринзи, капусти, картоплі, слив, ягід, печінки й м’яса.

Серед кухарських команд, які змагалися із приготування пирогів, одна і з України. До неї входили жінки, які переїхали в сусідню країну через війну: Лариса Ізюм­ська з Києва, Марія Шестова з Миколаєва, Таїсія Бадягіна із Сєверодонецька. Їх підсилила Зоряна Цибишева — львів’янка, яка приїхала до Свидника раніше.

Кожен колектив кухарів повністю незалежний: мав газову плитку, миски й каструлі, дошки для розкачування тіста тощо. Словаки готували пироги, наші співвітчизники — традиційні українські вареники. У підсумку всі були задоволені: глядачі за мить пироги-вареники змели до останнього, а організатори всім учасникам вручили дипломи.

Куховарство набрало розмаху на подвір’ї однієї зі старовинних музейних хат. Тут кухарі у велетенському казані мали зварити 10 000 пирогів. І успішно з цим упоралися, раз за разом висипаючи в киплячу воду черговий міх із зліпленими раніше варениками. А з казана виймали вже звареними. І одразу ж — черга з охочих поїсти вареників. Вона неперервною ниточкою розтяглася на понад 100 метрів: огинаючи подвір’я, виходила аж на вулицю.

Проте автор цих рядків був щиро здивований не цим, а іншим. Тим, що в тарілочки кожному з гостей пироги накладали не будь-хто, а… керівники Кошицького краю та міста Свидник Мілан Маєрський й Марцела Іванчова, директор музею Ярослав Джоганик, радниця українського посольства Наталія Никифорак. Отримати вареники з рук таких поважних людей дуже приємно. Мабуть, цим і пояснюється черга, що терпляче вистоювала по святкові вареники.

Закарпатці до Свидника потрапили завдяки міцним зв’язкам, які із сусідами-словаками підтримує Спілка творчої інтелігенції Закарпаття «Мельпомена». Голова цієї громадської організації Любов Оленчук та її заступник Іван Тужеляк співаків і музикантів привезли з Ужгородщини на власних автомобілях.

«Це щоб і своє мистецтво показати, і смачних вареників скуштувати, — зауважила із цього приводу Любов Оленчук. — Ми звикли привозити сюди українські таланти, співпрацюючи зі Спілкою русинів-українців Словаччини майже півтора десятиліття.

Привозимо різножанрових виконавців і з Закарпаття, і з усієї України. Нещодавно, наприклад, тут побували діти з Ірпеня. Два тижні тому у Свиднику виступив за сприяння «Мельпомени» дитячий фольклорний колектив «Поштарі» із села Тур’ї Ремети на Ужгородщині. А перед тим великий український десант побував на фестивалі драми і художнього слова імені Олександра Духновича у Пряшеві. Ми сприяли виставам театрів із Житомира, Коломиї, Дрогобича, Мукачева, Ужгорода. До Свидника на фестиваль русинів-українців привозили ансамбль бандуристів із Дрогобича.

«Наступну поїздку українських виконавських колективів до Словаччини заплановано на 2 жовтня до міста Сніна. На щорічний фестиваль духовної пісні поїдуть хорові колективи з двох міст на Львівщині — Бібрка і Стрий. Словаки дуже тепло відгукуються на наші приїзди, адже їм приємно чути рідне слово, рідну пісню, які звучать у виконанні найвправніших творчих колективів і солістів із України», — додала керівниця «Мельпомени».

Відносини українців з одноплемінниками — русинами-українцями Словаччини не слабшають завдяки громадській ініціативі. Те, що вони відбуваються через культуру, духовність, дає змогу сподіватися на їхню міць і тривалість. Рідне слово, народна пісня завжди єднали людей зі спільним етнічним корінням, хоч би де вони жили.